Далее Франко напомнил своим оппонентам, "что большая часть украинцев живет в России, непосредственно связана с народом русским, что этот народ русский создал великое государство, на которое так или иначе обращены взоры всего Славянства, что это государство охватывает с двух сторон и Галицкую Украину, что этот русский народ создал духовную, литературную и научную жизнь, которая также тысячами путей непрестанно влияет и на Украину и на нас" (6). Неужели в царской России была какая-то духовная, научная и литературная жизнь? Не может быть. Но на самом деле Украинка также прекрасно осознавала ценность русской культуры и литературы. Это простонародью можно врать, исходя из соображений революционной целесообразности. А что касается себя и своих любимиц — совсем другое дело. Для себя нужно выбирать лучшее: "Кобилянську збираюсь "втравить" ще й в російську літературу, бо, видно, вона її с третіх рук знає, а по-моєму таки, наприклад, Тургенєва і С° варто з перших рук приймати".
По той же методике "народным массам" плелись небылицы и о плачевном состоянии русской науки: "Як гірко поетам і письмовцям без вільного слова, так само гірко і вченим людям. Справжній учений чоловік тяжко працює, доходячи розумом до правди, скільки книжок мусить він перечитати, скільки розумних речей переслухати, скільки чужих мов навчитися, щоб розуміти усі книжки, які потрібні для його науки. Часто губить він своє здоров’я, ночей не досипляючи за наукою, трудячи очі над писанням та читанням або над розгляданням дрібнесеньких звірят, ростин та порохів (бо й вони для науки потрібні!). От врешті довідається він чогось такого, чого люди ще досі не знали, і радіє він з своєї нової правди, і хотів би він її всім розказати, щоб усі просвітилися і скористали з неї. Добре, коли має він вільную волю, але ж часом буває так, що не дають йому самому, ні ученикам його, бо не подобається вона тим людям, що взяли собі право дозволяти і забороняти, і гине тоді марне тяжка праця, і мовчить нова правда. Коли де діється таке, — там — неволя науки. Так діялось давно в Англії за Мільтона, так тепер і у нас. Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас не палять, та зате часто "печуть без вогню". И все это говорилось о стране Лобачевского и Остроградского, Чебышева и Софьи Ковалевской, Менделеева и Сеченова, Павлова (Нобелевская премия 1903 года) и Мечникова (Нобелевская премия 1908 года), Пирогова и Вернадского, Карамзина и С. Соловьева, Ключевского и Костомарова, Туган-Барановского и Потебни.
Русский социолог Богдан Кистяковский (украинец по национальности) в 1902 году писал: "Русские социологи гордятся тем, что они внесли этический элемент в понимание социальных явлений и заставили признать, что социальный прогресс нельзя рассматривать вне одухотворяющих его идей добра и справедливости". Это писалось в сборнике "Проблемы идеализма" накануне революции 1905 года, а после этой революции в сборнике "Вехи" он выступил со статьей "В защиту права (интеллигенция и правосудие)": "Русская интеллигенция состоит из людей, которые ни индивидуально, ни социально не дисциплинированы… Ее правосознание стоит на крайне низком уровне развития… Убожеством нашего правосознания объясняется и поразительное бесплодие наших революционных годов в правовом отношении… На наших митингах свободой слова пользовались только ораторы, угодные большинству; все несогласно мыслящие заглушались криками, свистками, возгласами "довольно", а иногда даже физическим воздействием". Сказанное касается интеллигенции как русской, так и украинской. Это касается и Украинки. К ним ко всем относятся последние слова в статье Кистяковского: "Интеллигенция должна прийти к признанию наряду с абсолютными ценностями — личного самоусовершенствования и нравственного миропорядка — также и ценностей относительных — самого обыденного, но прочного и ненарушимого правопорядка". Но последнее всегда было для Украинки особенно ненавистно. Страстная борьба против обыденного и прочного ненарушимого правопорядка приводила ее к прямой лжи.
Затем атеистка начинает защищать "свободу веры". На самом деле это была только ширма для уничтожения любой религии. В этом же 1895 году она писала в "Листі до товаришів": "Зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючою навмання через усякі мальованщини і т. п.". А в работе "Джон Мільтон" читаем: "Єсть люди, що звуться християнами, та мало думають, що воно таке, теє християнство, ходять собі до церкви, до якої там хто звик, і не дуже дбають про те, щоб розуміти, що там у тій церкві читається, "вже ж, — думають собі, — святе воно, коли його в церкві читають, а чи до ладу читають, то вже попове діло, він до того вчився, то й знає".
Напрашивается вывод: следовательно, христианин должен быть настоящим христианином. Но только не для Украинки: "Але є такі люди, що не можуть вірити наосліп, от вони й читають святе письмо сами, не впевняючись на попа, і питають, і думають, і додумуються часом до такого, що і попам, і парафіянам здається нечистю, гріхом, безумством. Та вже гріх чи не гріх, а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою, так як не може учений уважати свою нову правду брехнею". Наука обновляется быстро и "нова правда" науки XIX века сегодня выглядит архаикой. Евангелие же за две тысячи лет вовсе не устарело, скорее наоборот: его актуальность для вооруженного до зубов человечества возрастает.
"Тяжко бити поклони перед іконами тому, хто вважає їх просто замальовані дошки, тяжкос повідати гріхи попові, уважаючи його за гіршого грішника, ніж сам, тяжко молитися тому, у що не віриш. Не можна вірити, коли не віриться, хоч би й хотів. Тяжко ховати свою віру чи своє безвір’я. Отож попи, хоч тепер вони вже й знають, що вірити вони не заставлять, то все-так заставляють хоч про людське око триматися їхньої віри, щоб, мовляв, не було соблазну поміж християнами. Не трудно зрозуміти, чого їм такий страшний той "соблазн". Врешті, в давні часи були такі попи, та, може й тепер де знайдеться такий, що думали, ніби вони рятують грішну душу єретика тим, що мучать і палять його тіло, і тепер інші думають, що вмовлянням, "собеседованием", ляканням пеклом та обіцянками раю можна когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим. Та таких щирих людей мало, а більше таких, що дбають тільки про людське око та про свою кишеню, або таких, що сами і не дуже-то вірять, та думають, що коли мужик не боятиметься пекла та не бажатиме заслужити раю, то зробиться харцизякою і злодюгою і "зовсім пуститься берега"; таких людей було і є багато і поміж попами, і поміж панами, і скрізь вони намагаються силувати старовірів, нововірів, чужовірців і "безбожників" ходити до тої церкви, яка найбагатша та найсильніша в цілій країні, де православна, то до православної, де католицька, то до католицької, де якась інша, то до тієї. Отож в якій країні силують людей триматись якої одної віри і забороняють їм відправляти одправи, які хто хоче, говорити і писати провіру поволі, то там, значить, неволя віри. В Англії вона була за часів Мільтона, а в нас і тепер є, се всякий знає".
А в это время в царской России буддисты отправляли свои культы в Бурятии и Забайкалье; мусульмане — в Крыму и Поволжье; иудаисты — в синагогах Польши, Литвы, Украины и Белоруссии; католики — в Литве и Польше; лютеране — в Финляндии, Прибалтике и немецких колониях на Украине. Старообрядцами были многие богатейшие купцы (Рябушинские, Щукины, Морозовы и пр.). Так что вовсе не свобода веры беспокоила революционеров, а само наличие этой веры. Их пропаганда увенчалась успехом: в XVIII веке атеизм распространился среди дворян, в XIX-м — среди разночинцев, а в начале XX-го пропаганда безбожников дошла и до крестьян с рабочими. Какую "свободу веры" завели победившие безбожники, все знают: гонения на христиан в XX-м веке превзошли по своим масштабам и жестокости все гонения, которые имели место за предыдущие девятнадцать веков, вместе взятые.