"Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843-47 рр., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, "кабануванням" цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб "поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины", змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза…" И далее в таком же духе Драгоманов наговорил против Шевченко столько, что другой на его месте давно прослыл бы "україноненависником та україножером". Но Драгоманову можно. Однако это — материал для отдельного исследования на тему "Драгоманов против Шевченко".
Украинка прекрасно знала все труды любимого дяди. И вовсе не торопилась их опровергать. Ситуация для нее была непростой. Легко было Полиграфу Полиграфовичу отвергать сразу двух корифеев. Но соглашаться сразу с обоими было бы уже затруднительно. Так и здесь: соглашаясь с дядей, она давала материал для размышлений на тему "Украинка против Шевченко"; не соглашаясь — для темы "Украинка против Драгоманова" (см. раздел 4. 12).
Главный же грех кобзаря против Украинки останется навсегда: в его словаре напрочь отсутствовали такие слова, как "украинец", "украинцы" или "украинка".
4.2. Н. Костомаров
Рассуждая о восстании поляков против России в 1863 г., Украинка писала о реакции украинцев на это событие: "Певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою… певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й "бездонному", бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто "страха іудейська". Безперечно раболіпіє батька Костомарова, власне, мало в собі таке дно, — се, звісно, совсім не виправдовує історика "народоправств" та кирило-мефодіївського братчика, але все ж пояснює його інакше незрозуміле поводіння".
Итак, выдающийся историк, оказывается, не искал исторической правды, а "потопав в раболіпії перед Москвою". Но на этот счет есть и другие мнения. Каждый вечер на украинском радио звучит передача "Мить історії". Ее ведет историк Юрий Шаповал, который сотни раз повторял следующую мысль Костомарова: "Правдива любов історика до своєї Вітчизни полягає в суворій повазі до правди". Но Украинке костомаровская правда не нравилась. Да и Шаповалу тоже. Посвятив одну из своих передач Костомарову, он процитировал эти слова историка и тут же соврал. По словам Шаповала, "Костомаров до конца жизни писал об украинской истории, хотя это многим и не нравилось". Наивные радиослушатели могли подумать, что взгляды классика остались теми же, что и во времена "Кирило-Мефодиевского братства". Однако, как известно, они изменились диаметрально: он стал убежденным сторонником государственного единства украинцев, русских, белорусов и др. народов Российской империи. Чем и вызвал недовольство Украинки.
Она напоминала: "Годилось би українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровольців з братнього народу… Харківець Потебня віддав свою кров і молоде життя за польську справу, — се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська… У польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах "Былое и думы". Польського спогаду про Потебню я не знаю… У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий… Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою… Щось ми не чули, щоб який шановний варшав’як-"ветеран" пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харковець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві, — довг крові лишився не заплачений… Коли вже ті герої, "батьки" польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали".
Наконец, она приходит к тому, что украинцам вовсе не стоило выступать на стороне поляков: "Хто зна, чи багато число раболіпних українців 1863 р. переважало зграю тих панів-поляків, що поіменовані на пам’ятнику в Варшаві, поставленому від російського уряду своїм "вірним слугам" з найголосніших польських фамілій за те, що в 1863 р. вони станули на бік Росії і полягли під її прапором. А скільки ще було неоружних зрадників, що продавали Польщу в дипломатичних салонах? А скільки їх і потім лизало руки "вішателів" при кожній нагоді (маневри Олександра III на Волині, приїзд Миколи II до Варшави і т. д.)? Хто може ту статистику зібрати? Тільки дно того раболіпія добре видко, і тому я не назву його бездонним. Та як би там не було з статистикою зрадників і лизунів, але серед самих безперечних героїв і патріотів-повстанців справжніх (не псевдо) демократів було меншість… геройська революція боронила більше шляхетсько-олігархічні інтереси польських націоналів, ніж інтереси демосу, не то українського, але хоч би польського. Що ж було робити в ній нераболіпним українцям? Здається, триматись нейтралітету, та й годі". Выходит, Костомаров был не совсем неправ? А Герцен — не совсем прав? И чего ради погиб "нераболіпний українець" Потебня? Последнему, впрочем, и без поляков не давал спокойно жить революционный зуд. В примечаниях читаем: "Потебня Андрій Опанасович (1838–1863) — революціонер-демократ, офіцер, брат видатного вченого-мовознавця О. О. Потебні. З офіцерів і солдатів створив таємний комітет, який увійшов до товариства народників "Земля і воля". Брав участь у польському повстанні 1863 р.".