В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): "Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?".
4.6. И. Франко
Основатели радикальной партии драгомановцы Франко и Павлык издавали газету "Народ". 20-летняя девушка писала дяде: "Народ" відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з "кацапами", а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж нас прикро вражав його сварливий тон, — я й тепер думаю, що він собі шкодить отим нестримливим тоном, — потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі — та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні?" Франко и Павлык плохо сражались с кацапами. А этими толстыми да успенскими просто достали. Но разобравшись с ситуацией на месте, Украинка доложила в Софию: "Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів". Проводится разъяснительная беседа с братом: "Ти не можеш зрозуміти, чого "Народ" хоче перетягти до себе "кацапів", але він має рацію, бо кацапська партія досить велика, міцна, та й гроші має і вплив на попів, отже, як би від неї відлучились молоді розумніші люди, то вона дуже б ослабла, а се для Галичини було б велике щастя". Примерно такое же, как в легенде "Щастя" (см. выше). "Звісно, коли вони стануть радикалами, то перестануть бути кацапами, та то й слава богу". Пролетарии всех стран, ради Бога, соединяйтесь!
"Щодо "Січі", то її велика заслуга (по-моєму), що вона не боїться кацапів, а наставляє їх на путь правий, їй самій вже, певне, нічого боятись совращеній в кацапи, бо як би вона боялась, то не варта була бі "Січчю" зватись". "Сварливый тон" газеты забыт и ее редактор Павлык получает благодарность уже за "рішучий тон" (великое дело — эпитет в руках мастера): "Читали ми вашу літературу у купі з братом, і надто нам сподобався рішучий тон, з яким тепер у вас обговорюються всі справи. Колись я була проти такого способу розмови і писання, бо тоді на мене ще мала деякий вплив хуторна філософія і я не зовсім ясно ще зрозуміла, що, мовляв, "на світі одна правда, а не дві". Тепер же мені так збридло усяке крутійство і замилювання очей своїм та чужим, що, здається, хутко вже в другу крайність вдамся. Надто ж мене тішить те, що зачали навертатись на "праву путь" деякі з товаришів, такі, що я вже думала, ніби про них вже можна було гадку закинути… Та я скажу так, як ваш якийсь прихильний кореспондент, що без "Народу" світ якимсь порожнім видається, або принаймні не цілим. Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: "худой мир лучше доброй ссоры". И еще раз, лет через 12, она сообщит о своих приоритетах Ивану Франко: "Москалі кажуть: "Худой мир лучше доброй ссоры", але я вважаю як раз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись".
Но пока она только наблюдает: "Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти". В 1894 г. на обложке своего журнала "Житє і слово" Франко поместил обращение к подписчикам. Реакция Украинки: "Як не сором було Франко віписати свій "поклик"?!" Действительно: как же ему не стыдно? В этом журнале Франко и поместил в 1896 г. свою статью "Под конец года", где доказывал, что украинские революционеры не такие крутые, как галицкие. Украинка не могла не вступиться за земляков. Она ответила статьей "Не так тії вороги, як добрії люди". Здесь Франко получил оценку как добрый человек, который хуже врага. Лучше кобзаря о таких не скажешь:
Такого мнения один революционер был о другом. Украинка писала от своего имени: "Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну "заяву", а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючи сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в інтересах її". Но она была далеко не одинока: как известно, Ленин также признал статью Франко ошибочной и осудил ее (в своих замечаниях на книгу С. Щеголева).
Лучший вид обороны — нападение: "Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасенія душі і рідного краю… Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати українському радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже очарувався. Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважні люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні вже ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало". Типичная логика революционера: чем больше в стране гражданских свобод, тем больше в ней должно быть революционеров. Такая же логика была и у Сталина: чем ближе к коммунизму, тем ожесточеннее классовая борьба.
Франко обвинял "революційних народників, українців за походженням, у тому, що вони віддали всі свої сили російському революційному рухові, а не діяльності на національному ґрунті". Украинка защищала украинских террористов и цареубийц как передовой отряд революции: "Інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю". Чем занимались Желябов с товарищами Кибальчичем, Перовской и другими, скромно называя себя "Народная воля", все хорошо помнят. Франко хотел бы канализировать их террористическую энергию в украинское русло, но Украинка — интернационалистка: "Франко обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що як би ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити "не нині, то завтра!" Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!"