Не всі українські соціялісти марксисти були готові погодитись із цим висновком, але, послідовно дотримуючись підставових принципів свого світогляду, намагалися знайти раціонально обгрунтовані аргументи для висунення проблеми українського національного визволення як передового завдання української інтелігенції… Теоретики націоналізму також вірили у прогрес і в здійснення демократичних ідей в суспільстві. Прогрес для них, одначе… означав у першу чергу не матеріяльний добробут, злиття культур чи націй, чого з оптимізмом очікувала утилітарно настроєна інтелігенція, а, в першу чергу, як висвітлення духовного багатства народу, розвиток унікальности культури кожної нації, як еволюцію від безформної одноманітности до сформованої різноманитности…
На відміну від його більш інтелектуально витончених побратимів із табору української соціялістично настроєної інтелігенціїї, Винниченка не хвилювали вище наведені ідеологічні протиріччя. Суддячи з його політичних есеїв і драматичних творів, ці протиріччя для нього немов і не існували.
Чому це так? Щоб відповісти на це запитання, треба розглянути ідеологічний світ Винниченка, треба висвітлити його розуміння марксизму. Комунізм, пише Винниченко, це "філософія життя людини, кляси і цілого суспільства в найбільш загальнім і найбільш індивідуальнім смислі. Комунізм включає всі аспекти буття людини. Комунізм є вищою гармонією психологічних і фізичних сил людини". Іншими словами, марксизм для нього — це ідея "всебічного визволення": визволення соціяльного, національного, культурного. Таке анархістично-тотальне визволення мала принести революція, розуміється, соціялістична, комуністична революція.
Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних, наївних виступах героїнь і героїв його п’єс… Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що "Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти есхатологічні й утопійні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівности і несправедливости в системі капіталізму, міт пролетарської революції і візія досконалого соціялістичного суспільства… Його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури". Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть, не було аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати "нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії".
Очевидно, не будет "аж надто великим перебільшенням" предположить, что у плодовитого Карла Маркса могла быть и "нешлюбна дочка". При этом наследственные болезни у "дочки" и "сина" были общими: "Трагедія Винниченка як політичного мислителя полягала в тім, що у нього були юнацька відвага і невгамовний порив (можна б це назвати, у світлі його інтелектуальної непідготовленості, навіть нахабством) піднести голову, щоб зібрати погляд на вершку ідеї, без послідовної витривалости переосмислити, переоцінити її, і без тої необхідної мужньої відповідальности політичного діяча чи мислителя прослідити, чи ця ідея вміщується в прокрустово ложе строго детерміністичної ідеології марксизму. Згідно з переконанням Винниченка, а це переконання залишилось в нього майже до кінця життя, вина не в ідеології, а в людях, які або сліпі через свою інтелектуальну обмеженість і надмір емоційности (табір націоналістів), або морально звихнені (провід більшовиків-п’ятаківців в Україні). Це переконання віддзеркалюється у його публіцистичних працях, але, передусім, воно найсильніше проявляється в його п’єсах".
Марксизм В. В. исследует современный автор (С. Михида). Его выводы касаются многих (если не всех) украинских марксистов и марксисток. "Зацікавлення багатьох молодих людей у кінці 19 — на початку 20 століття соціалістично-комуністичними ідеями й революційною дійсністю, що мало на меті реально ствердити ці ідеї в житті, пояснюється перш за все тим, що в соціалізмі вони бачили альтернативу тогочасному молодому, агресивному, соціально не загнузданому капіталізмові… Тому цілком природно бачити молодого Винниченка в рядах революціонерів соціал-демократичного спрямування… Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що Винниченко, "бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав систематичної політичної освіти". Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а, скоріше, практичний характер, до якого додавався ще "бунтарський дух і зненависть до всякого начальства". Это же самое можно сказать об Украинке. Ее касается и следующее:
"Як невтомний революціонер, який займався практичною діяльністю… а головне — плідно працював на літературній ниві, Винниченко не мав часу належним чином студіювати соціалістичні вчення. При цьому Винниченко більшу частину свого свідомого життя був переконаним марксистом. Ярослав Пеленський навіть називав його "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею". І додавав: "Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення". А Лисяк-Рудницький зауважував: "З вчення Маркса і Енгельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його публіцистиці пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу". Незважаючи на це, з властивою йому сміливістю Винниченко береться за трактування марксизму, навіть більше — за створення схеми українського марксиизму, який, на його думку, слід розглядати не лише як партію, як економічне вчення, а й у тісному зв’язку з етикою, естетикою і філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала" з підзаголовком "Марксизм і мистецтво", опублікована в журналі "Дзвін" (1913), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму… При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком: "Марксизм — се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері — старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом".
Но кто был отцом ребенка — осталось тайной как для атеиста Винниченко, так и для атеистки Украинки. Однако рано или поздно все тайное становится явным: "Гадаємо, що цілком правомірно ставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця… Євген Маланюк бачив згубну дію комуністичного світогляду в його фактичному антигуманізмі. "В ядрі марксизму, — стверджував він, — корениться не тільки матеріалізм, як певна філософська система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо коли людину представалено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з духом, з Богом, — тоді вже людини немає цілком. Марксизм не тільки безбожний, він, історично беручи, є антихристиянським в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовим. У цім безперечний сатанизм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань". Хорошо сказано.