Короче: все умерли… А что же "товарищи"? Например, товарищ Винниченко (Ихтиандр), которому и была адресована сия аллегория? Удавиться он, конечно, не удавился. Но шуму было много.
4.13.2. Человек-амфибия после "Оргії"
Товарищ Винниченко сыграл в истории Украины видную роль. Его биография заслуживает внимания будущего романиста. Тем более, что он всю жизнь блуждал в тех же трех соснах (между безбожным коммунизмом и безбожным национализмом), что и Украинка. Но если она это делала больше на бумаге, то он — еще и в жизни.
Владимир Винниченко (1880–1951) родился в Елизаветградском уезде Херсонской губернии в семье чабана. Учился в сельской народной школе, а затем — в гимназии Елизаветграда. "Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя. В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії". "В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою"… В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці… Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність відкрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах… і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903 р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю… Його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії".
"Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів… Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія (УСДРП). Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії… Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах… В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань… В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував… Незважаючи на велику загрозу бути знову заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах… Революція застає Винниченка в Москві…".
Сказанное выше цитируется по статье "Володимир Кирилович Винниченко (біографічна канва)", которую опубликовала в 1953 г. в Нью-Йорке жена писателя Розалия Винниченко. Своему спонсору Чикаленко в 1911 году он писал о ней: "Жінка моя — жидівка, але ми погодились, що сім’я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати їх підготується остільки, щоб вони могли бути виховані українцями… Я хочу збудувати собі таку сім’ю, щоб вона відповідала своєму природньому призначенню, а не приписам моралі і законів". Впрочем, чего не напишешь спонсору-националисту? Судя по всему, ему так и не удалось должным образом "підготувати мати своїх українських дітей".
Писал много, печатался часто, молодым автором интересовались авторитетные писатели, популярные журналы и издательства. Он был революционером в жизни и революционером в творчестве. М. Коцюбинский писал: "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". В рецензиях — диапазон от восторга до полного отрицания его произведений как аморальных, безжалостно сатиричных по отношению к своему родному, украинскому. Его пьесы постоянно были в репертуаре театра Леся Курбаса, стационарного украинского театра Н. Садовского. После поражения первой русской революции в его творчестве усиливаются мотивы биологические и сексопатологические, доминируют темы чести, измены, подлости, лжи, стихийного импульсивного проявления темных подсознательных инстинктов. Его спонсор Е. Чекаленко вспоминал о творчестве украинского Антея: "Микола Садовський іронічно каже, що Винниченко розробив у п’єсі відомий анекдот:
"Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але зацікавлений, розпитує, нащо, для якої потреби?
— Я хочу помститись вчителю математики…
— Але як саме?
— Я заражу нашу покоївку.
— Ну?
— А вона тата, а тато — маму, а мама — учителя".
Отаке комічне враження робить і остання п’єса Винниченка" (16, 441).
В феврале 1917 года он, известный и авторитетный революционер, возглавляет Генеральный секретариат украинской Центральной рады (первое правительство УНР) и назначается генеральным секретарем внутренних дел. Винниченко является автором многих деклараций и универсалов УНР, в которых провозглашалось место Украины в федеративном устройстве будущего государства, которое рождалось на месте Российской империи. Он участвовал в переговорах с Временным правительством в Петрограде о судьбе этой федерации.
А в дневнике в это время появляются такие слова: "Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу". Вскоре такая возможность представилась: назрел очередной политический кризис. Фракция социал-демократов в Центральной раде выходит из правительства и руководство переходит к Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). Обязанности премьер-министра Винниченко сложил после провозглашения 22 января 1918 года Четвертого универсала, согласно которому Украина считалась самостоятельной республикой.
Большевики (в том числе и украинские) захватывают Киев. Правительство УНР под руководством эсера Голубовича переезжает в Житомир. А Винниченко, сменив фамилию и внешность, вместе с супругой выезжает на юг Украины. Наступает период болезненных раздумий и колебаний в поисках дальнейших ориентиров как своей политической деятельности, так и развития событий на Украине. Перед его глазами проходили ничем не оправданные убийства, никем не сдерживаемая ненависть и жестокость. Он убежден, что широкие массы не осознают конечной цели гигантского движения стихийных сил, что их ведет инстинкт социальной мести и идеи грубой элементарной справедливости. Он признает, что беднота верит большевикам, "що вся біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії".
Для большевиков цель оправдывает любые средства: "Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машини. Це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити"; "І от яке повинне бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити". Понимал Винниченко и то, что народ был разочарован деятельностью Центральной рады, что возглавляемое им правительство, по сути, ничего не дало рабочим и крестьянам.