Но в июле планы несколько изменились: "Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти".
Однако временно политические похороны отложены. В. В. едет на Украину, затем возвращается в Москву. После переговоров с украинскими большевиками Мануильским, Раковским, Петровским его назначили членом ВУЦИК, заместителем Председателя Совета Народных Комиссаров и наркомом иностранных дел Украины. Он принимает предложенные посты, а сразу же после этого пишет "Лист до українських робітників і селян", в котором резко критиковал политику партии и правительства в национальном вопросе и склонялся к политической программе новообразованной Украинской Коммунистической партии.
В. В. хотел быть членом Политбюро КП (б) У. А ему давали только место в ЦК. Тогда он решительно заявил, что без участия в Политбюро невозможно его вступление в КП (б) У; не будучи членом Политбюро, он отказался быть и членом правительства (ибо не всякое место подходит "для Голгофы").
В своем дневнике В. В. записывает: "Найбільшому ворогові капіталу, совєтській Росії, загрожують великі небезпеки". Далее перечисляет пять главных опасностей — и делает заключение: "Маючи на увазі всі ці обставини, не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції. Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, "совєтська") упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам’янілості, непомітного перетворення в контрреволюцію".
Торг закончился. Не договорились. Место члена Политбюро получить не удалось. 23 сентября 1920 года В. В. официально выезжает за границу и больше на Украину не возвращается. Голгофа не состоялась.
Беспокоила В. В. морально-этическая сторона революционных событий: "Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Ідея справедливості, соціальної й економічної рівності, ідеї "правди" в масах захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світогляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як "буржуї", а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околодочним і т. п.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має "кремльовський" пайок, а другий "голодний", коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?".
Если бы В. В. получил место члена Политбюро, он бы показал, что такое настоящий коммунист. Но не судьба (место члена ЦК для этой миссии никак не подходило). Приходится уезжать. Вот так и получается, что "дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідейних, чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а затим настає все більш чиновників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до нового, упавших по суті в старе і тільки службово по новому".
В качестве писателя В. В. оставался на Украине еще лет пятнадцать. Его произведения печатались часто и большими тиражами, издавались и ставились пьесы. После XII съезда РКП (б) большевики начинают известную "украинизацию", которую В. В. принял с большой радостью. В 1924-28 гг. вышло его "Зібрання творів" в 23 томах. В 1930-32 гг. — еще одно "Зібрання" в 28 томах. Госиздат Украины публикует рассказы под грифом "Бібліотека юного ленінця". В издательствах Киева, Харькова, Москвы, Ленинграда выходят рассказы и повести на украинском и русском языках (что и не удивительно: "амфібія").
Летом 1928 года редакция журнала "Життя й революція" сообщала: "…В Музеї Революції редакція влаштовує прилюдний диспут "Сонячна машина" — останній твір В. Винниченка". Этот роман имел большой читательский успех. Н. Зеров писал: "У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри та соціальної фантастики".
Еще в 1906 году Украинка в статье "Утопія в белетристиці" прослеживала развитие утопии: "Первісна легендарна теологічна утопія вилилася в формі легенди. З неї згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації". Затем пришел черед утопии в беллетристике. И вот, наконец, один из тех, кто рожден, чтоб сказку сделать былью, создает утопию на украинском языке. На обложке можно было прочитать: "Утопічний роман. Перший український утопічний роман! Перший за весь час існування нашої літератури!". Наконец-то.
Один из рецензентов писал: "У "Сонячній машині" Винниченко зразу спробував вийти з вузького кола своїх тем, узявшися до соціальної проблеми про перебудову людства і змалювавши нам ще одну утопічну картину "прекрасної будучини".
В своей статье на эту тему Н. Зеров говорил: "Винниченко дивиться на "Сонячну машину" як на вкоронування своєї давньої проповіді; він хоче довершити розпочате діло ревізії капіталістичного ладу в його ідеологічних відгомонах, і тому він не має рації відступатися від засобів, що можуть дати найповніший вияв ідейній стороні твору".
Еще в одной рецензии революционеров из романа "зіставлено з російськими конспіраторами із "Бесов" Достоєвського". Украинцы, однако, имеют собственную гордость. Имеют они и собственных бесоодержимых. Когда В. В. предложил свой роман одному немецкому издательству, в ответ прозвучало: "Ми комуністичної пропаганди, хоч як хитро та майстерно її прикрито, — не провадимо".
Украинка, помнится, жаловалась: "Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть". Этими же "Щаблями" закончил свою статью и Зеров: "В авторові все ще сидить десь запальний, темпераментний і часами наївний філософ "Щаблів життя". Він ще не переборений; його думки та декламації не зліквідовані до краю, і тому "Сонячна машина" робить враження компромісу між давніми навиками і новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними завданнями".
Современный исследователь пишет об авторе романа: "Обставини, а не брак таланту призвели в подальшому до численних претензій критики до цієї нещасливої "візитової картки" української літератури. Причому закиди йшли не лише від представників "бойового загону" українських радянських критиків, а й від представників української еміграції, таких, як, скажімо, Євген Маланюк, котрий (абсолютно безпідставно вважаючи творчість Винниченка "квінтесенцією російсько—жидівського намулу на Україні") риторично запитував: "Отже, яку особистість могли плекати й формувати винниченкові писання, цей фатально-задушливий світ, населений пожадливими, ненаситно-жерущими й слиняво "кохаючими" тарантулами? Похмуро-вперта свинорила спрямованість вниз, в порох, у болото"… Що ж до Винниченка, то його політична програма, зокрема Платформа Українського "Революційно-Соціалістичного Союзу", тепер загальновідома. Винниченко вважав за можливе вдосконалення людини тільки завдяки змінам у суспільному ладі, хоча при цьому він і підкріплював свою Платформу "Внутрішніми суб’єктивними умовами щастя", тобто екзистенціальні моменти теж покладав за надзвичайно суттєві в людському суспільстві. Винниченко вірив у те, що людину можна вдосконалити й перевиховати та змінити завдяки вірі або ж такої філософії, як його "сонцеїзм", яку він згодом розвинув і назвав "конкордизмом".