"Не можемо не добачати великої консеквенції в усіх ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби незалежний від того, чи дасться він виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки — великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя. Викресана немов з одного кусника бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас — щось зовсім нове. На місце пацифізму — поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах "поступу", ні "загалу", ні в "щасті" на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумав "кращі ідеали" — волюнтаризм… Способом там була — еволюція, в неї — революція". В истории такое кино называлось "Триумф воли".
"Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідним духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню на Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос сеї стихії, і її віру в злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу, і розпач упадку, і її зловорожу усмішку, і понурий трагізм безпросвтної боротьби, і її горде: "або — або". Все это интересно: "упоєння хвилями тріумфу" (как в "Триумфе воли" у Риффеншталь?), "зловорожа усмішка" (как у Свидригайлова?), "віра в злочини" (как у Раскольникова?). А в неминуемое наказание кто будет верить? Пушкин? Или Достоевский?
"Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів… Творчість Лесі Українки лучила ментальність часів Мазепи і Шевченка з психікою нашої бурхливої доби". Злука, так сказать. (Вспоминаются слова Костомарова о Мазепе в разделе 4.2.: "Мазепа был человек чрезвычайно лживый"; "его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы" и т. д.).
"Присутність сього життєвого пориву в людині, хоч би його припадковим змістом були "злість" або "гнів" — є найвище щастя… Поетка сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, се підсвідоме "я", без цілі й змісту, ся темна хіть, се міцне вино "з буйних мрій, святої віри, молодого палу", від якого хочеться кинутися в бій "з широким розмахом збунтованого валу", якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…" "Підсвідоме "я" обычно называют "оно". А его "припадковий зміст" (припадочный смысл?) состоит в темной похоти ("темна хіть"), которая находится по ту сторону добра и зла.
"Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого — і є вірою Лесі Українки… Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи, по її думці, шлях до сього останнього не йшов через зло?" Не буди лихо, пока оно тихо.
Бесы паразитируют на человеческих страстях, а Украинка "не розрізнює пристрастей по їх змісту, лише по їх великості і силі. Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново… як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї — лише сей вічний шал творчості, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещасті, ані здегенеруватися в щасті; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрапить співати гімн життю і смерті, любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни одваги і ризику!" "Шал" — это бешенство. А бешенство заводит человека очень далеко — от Бога. Ведь "Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы" (1 Ин. 1:5).
"Сими своїми думками вона перша поставила над зрівноваженою красою мрії і терпіння — красу духового пориву, красу змагання людської душі, що, прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла — все одно, аби лиш шукати нового… Підкресюючи момент волі в своїй поезії, наближуєть-ся вона до шопенгаверського волюнтаризму…"
"Її стиль був точним відбиттям її світогляду… Вона лише суггерує читачеві стан душі на межі між свідомим і підсвідомим… Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби суггерувати нам своє переживання; вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм… У інших — слова, у неї — ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію…" "Суггерує" — т. е. внушает (как Кашпировский) читателю свои не совсем здоровые эмоции.
И последний комплимент от Донцова: "Вона скупа на стисло означаючі слова, але саме се надає її творчості таку вимовність: найширший акт обжаловання про убивство в афекті не віддасть так добре почувань убийника, як оповідання його самого, коротке, уривчасте, не пов’язане, але націховане правдивим пережитим почуванням". Но и справка ("акт обжаловання") для "убийника в афекті" — вовсе не лишнее. Потому что без справки — тюрьма, а со справкой — принудлечение. "Не дивно, що її в нас мало розуміли… Вона, що приповідала смерть, кров і руїну, робила на своїх земляків не більше враження, як його був би зробив у гоголівськім Миргороді пророк Єремія, коли б так могло статися, щоб він там з’явився… Як усяка замкнута в собі і в суті речі смутна натура — була вона далека загалові…" Украинский "пророк" — пророк особый. У него ярко выражена идиосинкразия на Бога: "Навіть моменти зневіри, що приходять до неї вночі, не можуть випогодити її стомленого чола, ні зм’якшити її суворого серця. Вона жде "тих страшних ночей", та не для того, щоб упасти навколішки перед Всемогучою Силою… Ні, щоб своєю непереможною гордістю розпалити той вогонь, "де жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця".
На такой оптимистической ноте заканчивалась содержательная статья Донцова. А начиналась она эпиграфом из А. Франса: "Нема об’єктивної критики так само, як нема й об’єктивної штуки, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, в свій твір, позволяють себе ошукувати найбільше оманній філософії". На этом основании никто не должен искать какой-либо объективности в статье Донцова. А также — в творчестве ("штука") Украинки. Но, тем не менее, эта "штука" будет посильнее Фауста Гете.
4.15. И. Карпенко-Карый и другие
Забужко напоминает, "що К. Квітка писав про про зневагу дружини до І. Карпенко-Карого (покликаючись на цілком конкретні факти)" (10, 378). "Иван Карпович Карпенко-Карый (1845–1907) служил секретарем полиции. Познакомившись с М. Кропивницким, организовал вместе с ним в 1865 г. любительский театральный кружок в Елисаветграде. В конце 1870-х гг. совместно с врачем П. Михалевичем создал нелегальную политическую организацию, за что в 1883 г. его уволили со службы в МВД, а в 1884 г. выслали на три года в Новочеркасск… В годы вынужденной изоляции писал пьесы. Его перу принадлежит 18 драматических произведений… В его пьесах звучат острые социальные мотивы… С 1890 г. и до конца жизни — актер и режиссер труппы П. Саксаганського. Участвовал в создании первого украинского стационарного театра в Киеве под руководством Н. Садовского" (16, 647). Чем же он не угодил Украинке?
"Коли в зимовий сезон 1900–1901 років почалася робота над щойно повернутою з цензури його п’єсою "Хазяїн", у Києві поширились чутки, ніби в цій комедії в образі Пузиря відображено відомого українського архімільйонера Терещенка. Справді, епізод з купуванням халата для скнари-багатія в п’єсі взято було з життя цього товстосума. Але взагалі в образі Пузиря автор змалював узагальнений тип мільйонера-хижака, в якому були зібрані характерні риси багатьох осіб. Та одну деталь у сцені з халатом було-таки, справді, взято безпосередньо з життя Терещенка. Довідавшись про це та бажаючи "зберегти свою честь", чи сам Терещенко, чи хтось з його родини через сторонніх осіб запропонував Іванові Карповичу велику суму грошей. Говорили навіть — аж 30 тисяч карб. золотом, щоб той не ставив свою п’єсу на сцені. Автор обурено відкинув підкупну пропозицію мільйонера, який на пошиття халата собі жалував навіть кількох карбованців, а тепер пропонує тисячі… Чутки про це зразу ж поширилися в Києві" (16, 649). Может быть Украинке стало обидно за украинского архимиллионера? Вопрос риторический.