Нет никакой возможности перечислить всех украинцев (и украинок), которые вызывали недовольство Украинки. От Забужко узнаем: "Поставлений Лесею Українкою "новій" українській інтелігенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у "Віхах", його повторить С. Франк щодо інтелігенції російської: "Віра російського інтелігента зобов’язує його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного етичного імпульсу") в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власну адресу, — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу "полювання на відьом", що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією. Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, "природне обурення" масової людини "всім, чого вона не може зрозуміти", тільки що в нову добу вперше в історії "масова людина" отримала право голосу для свого обурення, — а вже ідеологія, яка легітимізує її в цьому праві, приходить заднім числом" (10, 557).
Одно дело — ненависть каких-нибудь плебеев. И совсем-совсем другое — ненависть Украинки. Для Забужко это ненависть возвышенная, сакральная, так сказать: "В ліриці Лесі Українки: "Тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив", — девіз, неприйнятний з погляду ортодоксальної християнської догматики, але з погляду маніхейської догматики не лише виправданий, а і єдино мислимий" (10, 157). Очевидно, и любовь бывает двух сортов: есть любовь плебейская, а есть любовь Украинки.
Об украинских плебеях Забужко пишет: "Ясно, що й без росіян свою "легітимізуючу" ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська "масова людина" все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні "поміркованим" авторитаризмом, підтверджуючи застереження А. Токвіля, що "для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї")" (10, 561).
"Свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки" (10, 569). Естественно, последняя была против такой культуры. А та отвечала ей взаимностью: "Цілий її "складний світ" залишався в "плебейській" культурі й далі ціннісно нічим не виправданим, "не вартим заходу". Тож у кінцевому підсумку, як бачимо, єдина реальна зміна, що відбулася в нашому психологічному пейзажі від 1991 р., найкраще описується в негативних термінах: українська хамократія позбулася радянського ідеологічного камуфляжу … — і не набула натомість нового" (10, 605). Как это "не набула"? Очень быстро "набула". С одной стороны — национализм, а с другой — "священное право частной собственности". В сумме получается "буржуазный национализм". То самое, на борьбе с чем сделал себе карьеру "перший президент незалежної України". О таких, как он, Забужко пишет: "Падіння імперії тільки звільнило "просту радянську людину" (що натоді вже заповнила собою всю піраміду влади) від обтяжливої вимоги прикидатися "комуністично віруючою", — і "культ своєї власної особи" став єдиною "офіційною релігією", яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта. А вже еліта культурна позичила для нього з західних наративів і відповідну дискурсивну стратегію, — і так зміг у нас з’явитися в готовому вигляді, як Афіна з голови Зевса, сьогоднішній "культ успіху" (комерційного й медійного — "користи" й "почести"!), одинока безумовна цінність, що легітимізує в очах суспільства всякий вид розумовоїї діяльности, зокрема й ретроспективно" (10, 605).
"Виглядає на те, що культура "видима", інституціоналізована, у нас сьогодні куди більше "плебейська" од "невидимої", повсякденної, — тої, що існує в "розлитому" вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів" (10, 606). Что касается устной традиции, Забужко выдает желаемое за действительное: "в розлитому вигляді усної традиції" плебейства ничуть не меньше.
Она считает, что "Майдан продемонстрував духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, "мужики", по-нинішньому — "маленькі українці") виявляється в "низовій" масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — "наша хамократія", як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — "політиків" і "олігархів")" (10, 606). Многие деятели Майдана подвизаются в украинском парламенте. Они очень много говорят (поскольку "парламент" в переводе и означает "говорильня"). Поэтому в их речах ежеминутно прорывается аутентичная "усна традиція". Вот один только пример. Во время заседания Верховной рады 4.03.2010 года спикер Литвин просит своих оппонентов записать то, что он о них думает И диктует свою мысль: "Ви не можете кусати, ви можете тільки лизати". Обиженный такой несправедливостью депутат Филенко из блока Юлии Тимошенко тут же достойно отвечает: "Не вам нас вчити лизати або сосати". Он-то хотел сказать: "сам такой", а получился, как всегда, "несвідомий семантичний жест".
По мнению современной интеллигентки, с XIX века изменилось только одно: "Єдиний "гравець" у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтелігенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її "історичну вісь", забезпечуючи їй ментальний простір для "істинного буття", поза рамками операційно-прагматичних цілей "нашого сьогодення" (10, 606). Отсюда следует, что и украинская культура XX века была бы Украинке не по душе.
Забужко считает, что в некоторых произведениях Украинки "зафіксовано історичний прихід до влади "масової людини", — людини, чиїм головним аргументом стає "безпосередня дія". Читай насильство (не "мрії", а "вчинки"!), психологічним модусом — свавілля… а символом віри — той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого "самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь"), який у разі сполуки з якою-небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій" (10, 573). Цитата на русском языке взята из известного произведения "Как закалялась сталь". Этой книгой украинец Николай Островский привел к коммунистам больше молодежи, чем все съезды комсомола вместе взятые. Что же касается "щонайпотворніших неопоганських міфологій", то, естественно, вспоминается зеровское определение творчества Украинки в качестве "майже поганського культу природи".
Однако сами Драгомановы мыслили себя элитой и мозгом нации: "Думку, що найбільша проблема України — в тому, що "країну відділено від свого мозку" і тому в ній неможливий "нічим не обмежуваний ендозмос і екзосмос між верхніми й нижніми верствами населення", М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. — у статті "Что такое украинофильство?" (10, 336). Его сестра также имела "аристократичну свідомість": "нас не повинні дивувати такі різко супротивні цілому егалітаристському пафосові російського народництва заяви наших народників, як часто повторювані Оленою Пчілкою своїм дітям напучування в дусі "Порода в людині перше всього" (10, 336). И какова же была эта "порода"?