Она продолжает: "Мусимо визнати "свій пай" у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню "Маросєйку" української історії, що її й донині "методологічно розгублена" російська історіографія бере за доказ "общерусского единства", — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку, а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — "національного проекту" ("православної імперії" з "духовною столицею" в Києві), який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді" (10, 359). "Первісний вигляд" — это империя со столицей в Киеве. Это хорошая империя. А та же империя со столицей не в Киеве — это нехорошая империя.
Конечно, для христианина в принципе все равно, где будет столица "православної імперії". Но для нехристианина — далеко не все равно. "Цю версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто розумів… У категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що "правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства"… До таких "фатальних задач", насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед "національно-географічні" — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, "московське царство" хоч і "наробило нам чимало лиха", все ж, "відповідно приказці, що погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було", виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII–XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті "історичні рації, чому вояцький патріотизм козацької старшини і "малоросійського дворянства" зцепився з російським царелюбством". "Тож і не ремствуйте, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном… Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!"… Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим "поверховне українофільство", "просто зрікаємось свого "національного добра" на користь "зажерного сусіди" (10, 360). Короче говоря: если украинцы внесли большой вклад в развитие православной культуры России, то это повод ценить эту культуру, а вовсе не наоборот.
Однако для человека неверующего исчезает главная причина для единения православных народов. Для безбожника существуют только различия и рознь (классовая, межнациональная и т. д.). Они неминуемо порождают межклассовую или межнациональную ненависть. Большое количество таких безбожников принес XVIII век с его "просвещением". Забужко пишет: "З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному" (10, 354). Верующий сказал бы иначе: в условиях секуляризации носители православия — на вес золота. И не важно — русские это, белорусы или украинцы.
В XIX веке секуляризация продолжалась. В начале века безбожие в основном распространялось среди дворян, затем — присоединились разночинцы, а в конце столетия этот духовный вирус распространился и в народных массах. Одни и те же процессы шли по всей империии, в том числе и на Украине. К безбожной "элите" здесь и принадлежали, в частности, Драгоманов и Украинка. Поскольку они были атеистами, все религиозные причины единения Украины с Россией для них просто отсутствовали. Использовали Россию для своих целей, а дальше — сами. Православная церковь для них — не более, чем один из атрибутов национального государства (как для Ющенко). Забужко пишет: "Взагалі українське інтелігентське "вільнодумство" XIX ст., поза впливом загальноєвропейських "поступових ідей", на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до "чужої, тільки що не латинської" (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту… І цілий складний та багатофасетний родинний "протестантизм"-"прометеїзм" Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення "чужих богів" і пошук за "своїми" (10,375). Какие же "боги" являются "своїми" для атеистов? Они известны: "прогресс", "просвещение", "наука", "техника", "технологии" и прочие идолы. Драгоманов писал: "Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні! Ось де для них: чи жити, чи помирати?!" (10, 387).
"Сітка наукових і громадських думок європейських людей" была для него святыней, в сравнении с которой все прочие святыни — просто мусор. Как пишет Забужко: "Драгоманов прямо заявляв, що позаяк про сталість національних ознак і говорити смішно", то "кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки", є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме на тоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докоряли, що його предки були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: "А ще раніше язичники", — "І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?)" (10, 338). Тышкевич был, конечно глубоким "мыслителем": он забыл, что пока католики в XI век не изменили христианский Символ веры, все они тоже были православными. Но интеллект Драгоманова просто потрясает. Ведь еще в Древней Греции философы умозрительно пришли к той простой мысли, что всемогущий Бог может быть только один (что не означает Его простоты). Однако для Драгоманова, оказывается, между Христом, Перуном или Ярилой не было никакой разницы.
Одной из "святынь" для "свідомого українства" было "утерти" носа Москві". Свидетельствует Забужко: "Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці "Пропащий час", присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації". Благородное дядино начинание по мере сил продолжала племянница: "Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 рр. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) "історично-безсторонній", за її словами, брошурі під умовною назвою "Наше життя під царями московськими…" (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 р.)" (10, 349). Вряд ли ей было по силам написать что-нибудь "історично-безстороннє". Кобзарь, как известно, учил совсем другому:
"Духовна дочка Драгоманова" (выражение Лидии Драгомановой) в 1903 г. писала мужу сестры Ольги М. Кривинюку: "пора стати на точку, що "братні народи" просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої" політики". Но кроме розни национальной никак нельзя зыбывать и о розни классовой. В 1902 году тому же адресату она писала: "ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його". Трудно жить без классового антагонизма. Он бодрит. Чем мы хуже европейцев? Вот и Ленин учил: прежде, чем объединиться, сначала нужно разъединиться.