Украинка против Украины

Короче говоря: декабрист Яков Драгоманов от царизма не претерпел никаких репрессий (если не считать знаков отличия). А на лжи об этих репрессиях воспитывалось молодое поколение революционеров — Украинка, ее братья, сестры и многие другие. И сегодня Забужко, как ни в чем не бывало, наводит тень на украинский плетень: "Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем "українського декабризму" — Товариства об’єднаних слов’ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. "Вимкнене" з цього генеалогічного ланцюга, ім’я Українки "погасає", тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену "четверту координату" — діахронічну, "вглиб" історії, — та поглянути очима самої Лесі Українки на її "предківський спадок" — зокрема й на всіх тих "подданных русского императора", які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, "з давен-давна любили бігати на службу чужим богам" (10, 348). Что любили, то любили. Тут "каменяр" был прав. Забужко тоже хорошо сказала: "Нашему лесезнавству досі бракувало як раз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.)" (10, 440).

А братья Драгомановы могут служить моделью для характеристики украинского общества первой половины XIX века. Брат Алексей верой и правдой служил царю и Отечеству. Брат Петр также. Не забывал он и о Творце. Вот, например, помещенные им в русском журнале "Стансы (из Ламартина)":

Творец! Благословлю тебя моей хвалою
Под кровом тишины и в шумных городах,
На злачном береге, на пенистых волнах,
При скате солнечном и с утренней зарею.
Природа мне гласит: скажи, кто этот Бог?
Он тот, — кто жизнь всему созданию вдыхает,
Он тот, — чей шаг один вселенну измеряет,
Он тот, — кто солнца огнь в тьме вечности зажег.
Он тот, — кто естество извлек из запустенья,
Он тот, — кто на морях вселенну утвердил,
Он тот, — кто хлябям их пределы положил,
Он тот, — кто создал день от дивного воззренья.
Он тот, — пред кем ничто сегодня и вчера,
Кто вечен в бытии своем животворящем,
Безмерен в будущем, протекшем, настоящем,
В чьей длани движется всей вечности пора.
Так, это он, мой Бог! Мой голос воспевает
Стократ величие небесного Царя,
Как арфа на стенах святого алтаря,
Доколь надежды луч страдальца согревает.

У брата Якова были другие стихи. Сначала он увлекался гражданскими мотивами, о чем свидетельствует его стихотворение "Греция":

О, Аристидов век, о, век Алкивиада!
Отчизна Пиндара, Сократа, Мильтиада,
Отчизна славы и богов,
Свободы, доблести, умов!

Но, судя по стихам "К моему гению", душевного покоя не имел:

Напрасно, добрый гений мой,
Ты, мне даря святые вдохновенья,
Дружишься с грустною и сирою душой…
И для чего радушный твой привет,
Когда в твою безбрежную обитель
Тоска души один путеводитель,
Яд зависти — один тернистый след,
Мечта бессмертия — химерная отрада,
Убожество — печальная награда?!

Стихотворение лирическое, а следовательно — автобиографическое. И написано было, очевидно, уже после того, как Яков (благодаря брату Алексею) отделался легким испугом при расследовании деятельности декабристов.

Украинка не знала правды про деда-декабриста. Поэтому безмерно гордилась его мифическими подвигами. Когда в 1903 г. Павлык предупреждал, что в случае переезда в Галичину ей придется жить тихо и "скинутися всякої політики", это вызвало бурный протест. Мол, аполитичное поведение пристало не ей, а кому-нибудь другому, поскольку "у нього в родині не було декабристів, соціалістів-емігрантів і радикалів-засланців. Він не памятає 70-х років!" И вот, оказывается, среди этих "емігрантів" и "засланців" затесался один засранец: "декабрист"-коллаборационист. Украинка и ее сестра Ольга могли не знать подробностей биографии "дедушки Якова". Но их мать и дядя не могли их не знать. Поэтому они сознательно дезинфомировали детей, культивируя легенду про отважного декабриста и "жертву царизма".

По последним данным, Драгоманов считал, что "члени Товариства об’єднаних слов’ян не виділяли української нації у самостійну, а тому в їхніх програмних документах "не видно й сліду національної української самосвідомості"… Одним із перших М. Драгоманов також з’ясовує причини слабкості і "трагізм загибелі" Товариства об’єднаних слов’ян, яке не зуміло "пустити коріння в масу навколишнього населення", не використало "вільнолюбивих традицій українського народу". Члени товариства, на його думку, не мали почуття української самосвідомості, що зумовило злиття їхньої організації з Південнним товариством, яке сповідувало "змовницько-централістичні" цілі й правила. Власне, це й призвело до того, що ідеї Товариства об’єднаних слов’ян "майже зовсім безслідно" загинули для "їх сучасників та найближчих нащадків". В том числе — идеи "дяди Якова", несправедливо обделенного крепостными душами и чином.

5.3. Дядя самых честных правил

Будущие воспитатели и дезинформаторы Украинки Михаил и Ольга (О. Пчилка) родились в семье Петра Драгоманова. Он "залишався в Петербурзі до року 1838, коли залишив службу й в ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину" (11, 55). Далее "набув собі садибу в Гадячі, перебудувався й оселився там" (11, 55). Пошли дети.

Ольга Петровна (О. Пчилка) вспоминала в 1926 году: "Правда, через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна, але й її пробила до певної міри місцева українська течія, а се відбивалось і на наших враженнях дитячих". Что же такое эта "московська полуда", которую получают "через довге пробування в Петербурзі"? Немного выше она писала, как в Петербурге "Яків і Петро прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді". Может быть "полуда" — это идеи декабристов? Но нет, содержание "передовых" революционных идей ее вполне устраивало. И советское правительство это ценило: "1925 року за заслуги Олени Пчілки в розвитку літератури, науки і культури її обрано членом-кореспондентом Академії наук УРСР". Как раз в это время украинские большевики проводили политику украинизации. Это называлось "национал-большевизм" (не путать с национал-социализмом). Так что "московська полуда" — это русский язык. Биограф пишет: "Прикметно, що Петро Якимович Драгоманов (як і його брат Яків) свого часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах "Гирлянда", "Северный Меркурий", "Сын отечества" та інших виданнях… Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що Петро Драгоманов писав російською, Олена Пчілка — українською" (7, 38).

"Спочатку він служив виборним земським суддею, потім, залишивши службу, клопотався аж до смерти року 1864 свого, не дуже то великого господарства, збираючи українських пісень, пишучи українські й російські вірші, різні меморії та записки мовами російською, українською, французькою, німецькою, охоче допомагаючи в правничих справах незаможному населенню, постійно сварячися з цього приводу з місцевим панством. Він був одружений з панночкою-сусідкою Єлисаветою Цяцькою. Єлисавета Іванівна Драгоманова аж до кінця свого довголітнього життя розмовляла тільки українською мовою, вміла писати тільки своє прізвище, хоч дуже любила читати" (11, 55). Читала она на русском языке. Например, в 1882 г. О. Пчилка сообщала матери: "Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. Ото вже письменна та друкована буде" (10, 251). Вот на каком языке читала мать Пчилки (тоже "московська полуда", хоть в Петербурге она и не бывала).