ОЛЕНЬ, РУСАК ДА ОСЕЛ
Олень, краса гаїв,
З рогами, як гільїни,
На яких зрахував б більш двадцяти сучків
Юрму хортів з одвагою розбив,
Вродливий, сам тулявсь ні гадки у ліщині.
Тоді же край села заліг косий Русак.
Вирлатий неборак,
Почувши гав дворняги,
У той ж ліщинний ліс
Чимдуж собі дав тяги
Да в хащнику стаївсь;
Мов на осиці лист, мізерний, без одваги,
Як в трясці, весь тремтить:
Листка сухого шум, дерев безвинний шопіт,
Як тихий суховій лиш трошки ворушить,
Усе його ляка, — аж вчув Оленя топіт
«Тепер лиха біда!.. Ох, — дума, — уберусь!
Дарма що скажуть трус,
Всі-бо на мене падкі!»
Да й вдарився стрибать, дурний, во всі лопатки,
Пробігши марно щось, пустий покинув жах,
Вернувсь ізнов в кущі да, ставши на дибках,
Дививсь на бучнеє творіння;
Побачив мирнеє того хиління,
Байдуж — удоволнивсь красой його рогів.
А там кивнув дурною головою,
Казав: — Чого рогаль сей бришкає собою.
Да й ми самі — хіба в мене нема усів?
То з ляку у хортів ледве вціліють душі. —
А сам все озира, щоб як удрать з кущів.
Осел дурний те чув да, ляпая ушами,
Йому казав: — Еге! Так, друже милий, так.
Чого він носиться з великими рогами;
Да він не стоїть нас удвох з тобой, Русак! —
Олень, почувши те, з усмішкой озирнувся
Да гордо в частий гай од дурней одкачнувся.
Багацько є таких, що бришкають тоді,
Коли не чуть біди;
А чи приспічила незгода невелика,
То біднії зовсім із’їдуть спантелика!
ОРЕЛ ДА КРІТ
Орел на дубі сів, казав Кроту:
— Мізерний, жаль тебе: ти дальш не бачиш носа,
Працюєш вік во мраці да в поту;
Ти мусиш жалкувать на льоса,
Що він тобі недолю нав’язав;
А я на сонці бачу плями
Да з хмар, де звір який упав
В байраці або ямі;
Хто ма такий гостріший зрак!
— Що правда — правда; що й казати!
Дак нізащо й мні теж льосу ганьбу дати. —
Одвітив Кріт. —
Я бачу божий світ,
І сонечка тепло із дякой чую,
І в ус собі не дую,
Нехай, святе, горить!
Не хочу знать, чи є на ньому плями...
А з хмар ти бачиш падло в ямі.
Отак бува у нас, людей!
Не заздрую тому, хто ма гостріші баки
Да ближніх преться буть суддей,
Бо знає, де зимують раки.
Все бачить тільки плями в них,
Гудить невинність ні за віщо,
Добра ж ані на сміх.
Нехай тому абищо!
Чи се ж таки не гріх:
Він в оці ближнього побачить і пилини,
А в власному своєм не чує і бревнини.
ЗАЄЦЬ ДА ПЕРЕПЕЛИЦЯ
Чи можна кепкувать над ближнього бідою,
Коли ніхто із нас
Не певен, що з самим прилучиться зараз!
В сусідстві, під одною
З Перепелицей борозною,
Кум Заєць любо жив.
Доволі в них було не тільки що луків,
Да з збожем цілих нив.
А як не треба їм було ділиться,
То й ні за що свариться, —
Так цілий вік в миру жили проміж собой.
Колись, осінньою добой,
Вони чинненько розмовляли, —
Аж вмить побачили Хортів,
Які якраз на них простісінько біжали.
І бідний кумонька злякався їх зубів,
Навіки мусив умудриться.
На теє дивлячись, кума Перепелиця,
За боки взявшися, схопилась реготать
Да над бідой його глумиться.
Якось-то ушаку не довелось здихать:
Йому вдалось, забив Хортів чуття,
Прибігти одпочить на перше кочев’я.
— А що, косий, набігавсь? —
Сусідка глузувала так. —
Йон же, йон, дивись, да як же трус задихавсь!
Чи можна так
Лякатися Собак?
Нісенітениці — гай, гай, да се ж безділля,
Побачив би, як я свої струснула крилля,
А в тебе лиш одно спасеніє — в стрибках!..
Ой лишенько! ах, ах! —
Да й опинилася у Кібцевих кігтях.
ВОВКИ ДА ВІВЦІ