Після зпредвічних войн,
Коли рудками кров текла без остановки,
З кошарою вічний мир з’єднали Вовки.
Здавалось, вигідний для обудвох сторон,
Бо Вовки хоть Овець знечев’я де й хапали,
Дак же і Вівчарі з Вовків кожухи драли.
Тремтя, злодюги сі, боясь Собак, київ,
В непевну саму ніч і нишком лізли красти.
Зате ж і Вівчарі жахалися гаїв
І з обережністю ватаги гнали пасти.
Кажу, зробивсь бажаний вічний мир.
Да вже, щоб був навік, списали на папір,
Дали собі залоги:
Овечки — Цуценят
(Бо дурні сі пусті робили все тривоги),
А Вовки на обмін в отару Вовченят.
Чи бачили ви мир коли на вічні часи?
Бо злий да дужий враг на кволого вік ласий.
Чрез рік чи два залоги із Вовчат
В кошарі поросли здоровими Вовками;
І вже природну хіть — овечу кров лактать,
Орудувать іклами —
Не думали спинить.
Колись у меженину,
Вівчар як загуляв, улучивши годину,
Вовки, щоб вдовольнити злість,
Вчали душить Ягнят, а ситших хвать на спину
Да і стругнули в гай.
А гайові з Собак, од мира необачних,
Собі бенкет зробили смачний —
Пошматували всіх; як звали поминай!
І святобливий мир знов навік прощай!
Дарма що списан на папір!
Мир — добра річ, се так; да на кого надія?
Як совісті за шаг нема в твого злодія?
ЗЕЛЕНАЯ КОРОВА
Не раз розумний жмуд
Через смішну вигадку
Зумів ошпетить люд,
Убрав в блазенську шапку.
Юрко на ярмарок збиравсь
Вести продать корову
Да з жінкою єднавсь,
Купить яку б обнову?
Біда!.. Коровчина була непоказна:
На неї й чорт не схоче подивиться.
Як з рук таку зіпхнуть? Враг-дідько теє зна!
Якось збагнув Юрко вмудриться;
Поміркували з жінкой вдвох,
Да взяв (щоб не давали ганьби)
Розвів із кізяка якоїсь зеленой фарби,
Да з голови до ніг
Окрасив коровчину;
Да гарну ж нарядив! Накинувши ряднину,
Повівся в ярмарок
Швиденько якомога.
Лиш вибравсь до яток,
Де кілько оком глянь — колишеться шапок,
Усатих пик, дівчат, очіпків, наміток;
Як хвилі на Дніпрі край Січі на порогах,
Веде — схопилась суматоха!
Народ услід
Кишить, мов комашня, товпиться
Корови поглядіть:
Що гарная, мов чиж, да, як павич, сизиться.
Взлізають на вози, ворота, на тини,
На хати, на дзвониці;
Весь люд мов іздурів: попи, жінки, пани
Хотять побачити зеленої, гарної биці.
Усяк шага сулив,
Коли б ізняв ряднину.
Юрко за глузд узявся: цікавую здадчину
Сховав у дядька в хлів;
Такого к вечору з людей набрав шагів,
Що вже б було купить запаску чи свитину.
По городу всьому як є весь день і ніч
Лиш об корові річ;
Недужії од неї хворобу забували.
Няньки, щоб уночі приколихать ляльок,
Геть пісню бабину покинули коток
Да об зеленої корові вже співали.
На другий день ізнов, занявся лиш світок,
Народ з шагами в хлів, пре до Юрка юрмою,
Як зграя галиччя, корови той глядіть.
Да не дає покою,
Нагодувать, поїть;
Юрко ізнов велику силу
Набрав шагів.
Що сподіватися? Купити і волів?..
Схопились покупці міняти на кобилу,
Дали придачі щось — взять думали бариш;
Но та диковна річ для всіх була не нова,
Корови не схотів ніхто дивиться більш —
До вечора об ній ні слова.
Нехай якая б річ химерна не була,
Лиш новая — уже б народ з ума звела:
Тоді не суйсь ніхто з розумною казанню
Людей учить.
Годинці дай наспіть да міркуванню,
Вона од навіженства уміє люд злічить.
СЕЛЯНИН ДА ЙОГО ДІТИ
Працюй, небог, роби, не гайся — літо в полі,
То матимеш всього доволі!
Колись один заможний селянин
Почув смертельную хворобу.
Кликнув своїх синів
Без свідків, їм казав:
— Держіть свою худобу,
Що довелась мені в наслідство од дідів!
Бо на однім з ланів, не тямлю на которім,
Захован сутий скарб. Всяк зна — робить не сором.
Дак лихо! Щось не всяк буває праці рад,
Не хоче рук додать.
Кажу, ви не губіть охоти:
Всю землю зворушіть,
То візьмете і клад,
Кажу, працюйте в поті!
Чи вітер вчав зривать листи з дерев’я жовті,
Хапайтеся за плуг.
Везді, во всіх кутках,
Де є, переоріте,
Нігде огріхів не пустіть.
Кажу... — І згаснув дух.
Сини, сховавши батька,
Взялись копать, орать,
Не жалуючи праць, ні статка.
Що ж? Грошей не знайшли; зате ж на прийшле літо
Таке родило жито,
Що тісно на току скирти вставлять.
Отець синам хотів у вічі доказать,
Що праця — певний клад.