Сю приказку ясніш ще б можна столкувать,
Мовля Крилов, дак Гуси зашиплять.
СНІГУР ДА КРУК
У панському дворі
Жить довелось Круку й співаці Снігуру;
За тихую сього дотепу і співання
Кохали пан і паня.
За те ж і, гріх казать, він під окном сидів
В золоченій дротяній клітці.
А Крук-драпіка так підборканий ходив,
А спав коли в кутку, коли на пічці
І криком уха драв,
Щоб хутко подали чи сира, або м’яса;
Да так надоїдав,
Що мусили вгождать зараз того же часа,
Лиш би горлан унявся;
А інколь у стола з тарілки сам хапав,
Хоч ложкой по носу давали ледащиці;
Дарма, а він собі таки не голодав.
Снігур цнотливий був, собі не вимагав,
За те ж по дню сидів без сім’ячка й водиці;
Хоч співи похваляв ввесь двір,
А не подивляться, чи їсти є в коритці.
— Щось не співа Снігур, — казала пані, —
Да вже не чуть було і вранні.
Глядіть, чи є в його вода! —
Зирк — той задрав лапки. — Да се ж з досади лопнуть!
А я ж кохала так! Се, далебі, шкода!
Отеж, де є Круки завзяті, — не іздохнуть;
А бідним Снігурам од скромності біда!
МУДРЕЦЬ ДА СТАРШИНА ВОЙСЬКОВИЙ
Колись, за гетьманщини,
В спасенній Україні
Старшина добрий жив в своїй сім’ї
Із долей; мав всього — і статку, і землі,
Здоров’я й поваження.
Раз на Різдво із поздравленням
До його встряв мудрець
(Як був Сковорода).
Таких тепер дасть Бог,
А далебі — шкода.
Пан рад йому й завів з ним розговори,
Як сам розумний, він того уподобав,
Учився од нього, чого ще не чував,
Із навіженств людей з ним реготавсь до вмори.
Як кілька днів мудрець у пана погостив,
Зібрався знову в путь і за спину надів
Дорожній клунок,
Старшина дав йому шухлядку в подарунок
І каже, що в ній є алмаз.
— Не треба мні, — казав мудрець, — я всім довольний,
Я не кохаюсь в тому, мов який князь;
Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.
А з голоду в людей ніхто не пропадав,
Коли людей і сам не руйнував. —
Пан старшина незчувсь од дивування
Й прохав у жарти в мудреця,
Щоб він сховав його давання
Для найдурнішого глупця.
Мудрець, узявши, йде, і зграя навіжена
Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.
Не треба тут було ліхтарні Діогена,
Бо дурнів аж кишить в селі і городах!
Який же з них дурніший —
Не швидко розбере і самий розумніший.
Морока мудрецю з алмазом тим,
Сам ледве не зробивсь дурним.
«Ось, — дума, — поплетусь в гетьманськую столицю,
Там хутко збуду цю дурницю».
Приходить. Чує грюк гармат,
У накри довбиш б’є, а сурмачі трублять,
Во всіх церквах дзвонять,
Народ гукає п’яний.
— Чого це, друже? — він у першого спитав. —
Народ мов іздурів?! — А се ж гетьман обраний,
Бач, їде з булавою! Що ’це рейментував,
Того трохи не вбили,
А били, кілько захотіли,
Да вже у чужину запропастили.
— А глянь же, йон же глянь! — мудрець зараз пізнав
Свого добродія у новому гетьмані
Й зіпає: —
Стій, здоров, ясновельможний пане!
Чи ти ж мене пізнав?
Як бачу, ти вже й князь!
— Здоров, мій друже!
Що, а де бак той алмаз?.. —
Спитав його гетьман. — Я з ним тепер ні гадки,
Ти нагадав було мені клопот,
Нехай лиш трошки цей оступиться народ.
Ось той алмаз, візьми, гетьман, свої вигадки,
Не можна од тебе дурнішого знайтить,
Ти халепа собі надів, обріть.