Прикметно, що у Візантії Романа також номінували згідно з існуючою в Роменській імперії титулатурою щодо європейських королів. Літописець також титулує його візантійським відповідником — «царем у всій Руській землі». Після смерті Романа угорський король Андрій, скориставшись малолітством спадкоємців галицько-волинського володаря і послабленням владних інститутів його держави, захопив Галичину. Невдовзі він долучив до свого титулу титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це означало, що вводячи Романову спадщину до своєї держави, він приєднує країну з королівським статусом. У 1214—1215 рр. Андрій просить понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини й про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу»5. З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності своєму синові Коломану як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.
Після завершення «угорського періоду», зміцнення позицій Данила Галицького та здобуття ним фактичної влади на теренах усієї Русі-України (окрім Чернігівщини) галицькому володареві повертається королівський титул, успадкований від батька. Уже від початку переговорів із Римом у 1246 р. його титулує папа та його канцелярія як короля Русі, а його державу — як королівство, що його приймають під покров св. Петра й Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість у вживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данила титулують як короля Русі, а його брата Василька — короля Володимира. Уточнення титулатури синів Романа, очевидно, було зумовлене кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі й фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом з братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. Не мав її і могутній князь володимиро-суздальського князівства Олександр Невський. У листі папи Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 Данила титулують «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександра – «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялося про переможну битву під Ярославом, Данила титулують як короля Русі, а його супротивника чернігівського Ростислава — князем Галичини. Титулування Данила королем Русі ще до отримання ним королівської корони від папи в 1253 р. свідчить, що він дістав визнання своєї королівської гідності внаслідок права успадкування. Він не потребував якогось нового правового акту з Риму, який визнав Русь-Україну королівством ще від 1000 р. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від папи Інокентія ІV королівські інсигнії і був коронований у місті Дорогичині. Акт коронації означав, що королівська корона надіслана Данилові як дарунок понтифіка та як знак визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів інтеграції Русі-України до західного світу й не зумовлював якогось здивування чи заперечення ні в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ні в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв’язки, зокрема родинні.
Серед володарів королівства Русі, котрі належали до династії Романовичів найбільш поважною є постать Данилового внука Юрія І Львовича. На збереженій королівській печатці з латинським текстом Юрій І зображений сидячим на престолі, увінчаний короною і зі скіпетром у руці. Печатка засвідчує титулатуру Юрія як короля Русі й князя Володимирії (Волині). Уживання ним королівського титулу супроводжувалося двома надзвичайно важливими подіями, що зміцнювали королівський маєстат українського монарха. Юрій знову об’єднав під своїм скіпетром обидві частини королівства Русі — Галичину й Волинь і добився створення Галицької митрополії. Останнім кроком він поставив суттєвий бар’єр політичним і культурним московсько-візантійським впливам, які поширювалися з місця-осідку київських митрополитів у Володимирі на Клязьмі. Є підстави припускати, що королівська гідність Юрія була підтверджена папою Боніфацієм VІІІ (Бенедетто Каетані). Вихований у дусі Григоріанської реформи Боніфацій був глибоко переконаний у перевагах духовної влади над світською і називав себе «папою і цезарем». Його постава зрештою спричинила конфлікт із західними монархами, що прагнули утвердження національних держав, і насамперед із французьким королем Філіпом ІV Красивим. У цій ситуації Боніфацій VІІІ активізує свою східноєвропейську політику, активно прагне до відновлення королівської влади в Польщі, втручається в угорські справи й, цілком можливо, коронує Юрія І.