Отже, хоч ідея «Князівства Руського» і не була повністю відкинута, проте на перший план висувалася концепція «гетьманської монархії»26. Реалізація цієї ідеї потребувала консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських»27. Складність цього завдання полягала в тому, що Б. Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загальнонаціональної програми і захищали насамперед інтереси свого стану.
Із часом, усе-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Б. Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної і впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що він стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита С. Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником»28.
Отже, у період Хмельниччини, як і в новітню добу боротьби за державність 1917—1921 рр., вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.
Перед повстанням 1648 р. українське суспільство, змушене жити в чужій державі, було позначене наявністю гострих соціальних суперечностей, часом відвертої ворожнечі між станами. Шляхта, реєстрове козацтво, низові «виписчики», міщани, духовенство — усе це розпорошені, послаблені, органічно не пов’язані між собою компоненти українського соціуму. Об’єднати їх на розв’язання важливих загальнонаціональних завдань, створити з представників цих станів нову українську аристократичну верству — таке завдання ставив перед собою Б. Хмельницький. Без його виконання, підкреслював В. Липинський, «не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе»29. На це й була спрямована Переяславська угода, політична суть якої полягала в зміцненні «місцевих слабих консервативних елементів» союзом із «найсильнішою точкою опори сусіднього консерватизму — династією Романових»30.
Для Б. Хмельницького союз із Москвою був засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі та частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначавав І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав — і на це існує багато свідчень, — що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій»31.
Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький уклав новий союз із протестантськими державами — Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і — фактично — проти Москви.
Позитивним наслідком Переяславської угоди В. Липинський вважав приборкання на 200 років на Лівобережжі української анархії і величезне завдяки цьому фізичне зростання «української маси»; просування української колонізації на схід до берегів Чорного моря; закріплення в Україні приватної земельної власності, що лягло в основу пізнішого бурхливого економічного розвитку. Негативним наслідком було втягнення слабкого українського консерватизму через династію Романових у російське життя і його «приголомшення» одночасно зі старим московським консерватизмом новою «неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербурзькою владою». Наслідком була політична летаргія української нації, яка закінчилась «у нас демократично-анархічною есеровщиною, там — большевицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану»32.