На початку 1657 р. до гетьманського двору в Чигирині прибуває підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич — репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні, майбутній натхненник Гадяцької угоди. Ю. Немирич здобув блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові (Польща), згодом в університетах Голландії, в Оксфорді, Кембриджі й Парижі. У Європі відома низка його друкованих праць, які принесли українському магнатові повагу європейського наукового світу. Він був палким прихильником аріанських ідей, сприяв їх поширенню в українському шляхетському середовищі, унаслідок чого зазнав переслідувань від польської магнатсько-шляхетської олігархії. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. Із часом Ю. Немирич був посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Б. Хмельницьким, а також брав найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана з королем шведським. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.
Складно уявити появу подібної постаті в козацькому середовищі на початку повстання. Лише тривала еволюція гетьманської політики, входження до Війська Запорозького державотворчих прошарків перетворили козацтво на національну аристократичну верству, відкриту для всіх станів, яка очолила творення нової української держави.
За часів гетьманування Б. Хмельницького вдалось організувати нову українську державну аристократичну верству. До неї належала виділена народними масами нова «народна аристократія» — козаччина й нащадки старої державної аристократії як православної, так і римо-католицької шляхти. Тільки об’єднанням цих двох верств удалося утримувати державно-національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви та Польщі.
Величезний авторитет загальнонаціонального лідера, міцна воля дали змогу гетьманові подолати розбурхану стихію повсталих мас і запровадити устрій, ближчий до монархічного, ніж до республіканського. До того ж довічний характер влади Б. Хмельницького ніхто й ніколи не ставив під сумнів37.
Влада Б. Хмельницького була авторитарною, проте вона не мала деспотичного характеру й спиралася на права станів, насамперед козацтва, що користувалося низкою свобод. Козацька держава гарантувала також «вольності» православній шляхті, містам, духовенству, які мали забезпечені правові позиції у Війську Запорозькому. Це докорінно відрізняло суспільно-політичний устрій України від деспотичної Москви і занархізованої шляхетсько-демократичної Польщі.
Хоча Хмельницький і керував Україною «єдиновладно» й був самодержцем у повному значенні цього слова, він, проте, скликав у важливих справах козацькі сейми в Чигирині, у яких брали участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство. Українським станам забезпечувалися їхні станові суди й самоврядування. І в цих «зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі, — наголошував В. Липинський, — спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу, який дав державну міць Англії, Франції і Німеччині і який був би дав тому міць державну й Україні...»38
В. Липинський зазначав, що забезпечення майбутнього української державності могло стати незворотним лише тоді, коли б влада гетьмана набула монархічного характеру й стала спадковою. В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживав титулатуру dux у своїх листах до низки європейських монархів — бранденбурзького курфюрста, шведського короля, австрійського імператора та ін. Цей термін, як зазначалося вище, означає латинською володар, воєначальник, рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Тобто за своєю гідністю він є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язане з фактичним набуттям Україною незалежності. Уступаючи в широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Хмельницький застосовував титул dux не в звичайному для європейського світу вживанні як феодальний титул, а саме в значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.