В. Липинський наголошував, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю»50.
Лідер українського консерватизму глибоко переконаний, що ідеали національної свободи й національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт більшовицького — «земля селянам»). Ці ідеали потрібно оберігати і плекати в усіх класах і верствах народу, як це роблять англійці, німці, французи, усі великі європейські народи.
Здобути волю для України неможливо, причепивши її «державний та національний віз» до привабливих, здавалося б, валок «всесвітньої революції», «Інтернаціоналу» чи то «Антанти». «Тільки величезним моральним зусиллям, — зазначав В. Липинський, — тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя»51.
Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.
Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора — великий князь Костянтин — мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.
Через низку причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ ст. домінувальною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху про тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях тривала її монархічно-династична традиція.
Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.
У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого, унаслідок чого Україна могла стати можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали цікавитися ситуацією в Галичині й міжнаціональними стосунками в краї. Натомість неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій зумовили політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.