Однак тут постає інша проблема — «демонізація», або зневажливе ставлення до особистості Скоропадського, однаково притаманна як противникам гетьмана з українського лівого табору, так і російським монархістам, а також радянсько-російській історіографії загалом. Постає питання: так на чий же млин лив воду цей «політичний перевертень»?
Справа з «маріонеткою окупантів» має дуже простий вигляд: майбутній гетьман народився у Вісбадені (Німеччина), можливо, мав постійні германофільські симпатії і в 1918 р. вирішив полегшити життя своїх німецьких друзів в Україні. Проте насправді Німеччину й німців Павло Скоропадський знав набагато гірше, ніж Англію чи Францію (він усе життя був франко- та англоманом); сумнівні також його германофільські настрої після чотирирічної участі у війні з Центральними державами, на якій генерал Скоропадський був одним із яскравих воєначальників російської сторони (за щось же його цар золотою зброєю нагородив?); якщо в еміграції гетьман був змушений залишитися жити в Німеччині (оскільки вона не забувала колишніх союзників), то свого сина Данила він згодом відправив до Великобританії, до якої мав симпатії давніші, ніж до Німеччини. Та й, урешті-решт, не Скоропадський же запросив німців в Україну, чудово знаючи їхні плани щодо розв’язання продовольчої проблеми за рахунок УНР, — бо Брестську угоду підписував усе-таки не він. Це був наслідок політики Центральної Ради.
Як свідчать дослідження, зіткнувшись із реальною ситуацією в Україні й нездатністю (і, будемо відверті, небажанням) Центральної Ради виконати всі взяті на себе зобов’язання через її «адміністративну неспроможність», німці опинилися перед вибором: або змінити статус України — із країни формальної союзниці на країну окуповану, або знайти тут собі іншого, більш надійного й кваліфікованого політичного партнера.
Можливість більшої «слухняності» нової «маріонетки-Скоропадського» не має нас цікавити, тому що від «неслухняності» попереднього українського уряду мало що залежало в реальному житті. Ініціатива Скоропадського й «хліборобів», які проголосили його гетьманом, не дала змоги українській державності припинити своє існування вже в 1918 р., більше того — вона дала їй другий шанс, правда, уже не за таких сприятливих умов, що були в Ради восени 1917 р. А далі діяло «мистецтво можливого», причому ці можливості постійно скорочувалися.
Критика «антиукраїнськості» гетьмана переважно сягає корінням у соціальні комплекси: нащадок гетьмана XVIII ст., аристократ, Пажеський корпус, російський генерал, належав до загальноімперської еліти, розмовляв російською мовою. Звичайно, якби він був не генералом, а поручиком, не поміщиком, а з незаможних, навчався не в Пажеському корпусі, а в унтер-офіцерській школі, розмовляв не російською, а «суржиком», то симпатії до нього українських лівих, які ототожнювали українців із нижчими соціальними шарами й соціалістами, були б більшими. «Ці люди не винесуть у своєму оточенні ніякого пана. У цьому корінь їх опозиції до гетьмана», — так писав у 1918 р. про ставлення лівих до Скоропадського директор Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов.
Але що ж можна вважати значним внеском «антиукраїнця»-Скоропадського в українську справу? По-перше, це, звичайно, спроба налагодити роботу державних інститутів, чиновницького апарату та правоохоронних структур, що було вже більш кваліфікованою спробою державного будівництва порівняно з попереднім періодом. По-друге, розгортання міжнародних контактів України (визнання суверенітету Української Держави багатьма країнами) і перше переведення зв’язків із Росією у форму офіційних міждержавних відносин. По-третє, заходи щодо українізації освіти й поширення української мови як державної. Серед кроків на підтримку національної культури і науки можна назвати створення нових університетів та інститутів (Київський державний український університет, Кам’янець-Подільський державний український університет, Катеринославський університет, Одеський політехнічний інститут, Київський архітектурний, Київський клінічний, Одеський сільськогосподарський та ін.), мережі культурних (Державний народний театр, Молодіжний драматичний театр, Перша народна опера, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. Лисенка та ін.) і наукових (Українська Академія наук, Національна бібліотека та ін.) установ.