()
О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй()
() Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.
а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.
а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.
Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ()
а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.
а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?
()
() Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( .)
, и .
й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?
а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.
а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.
й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.
а. Я сього тiлько i хочу, так що ж…
й. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..
а. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»
й. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.
а. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.
а. От так все вона — приговорками та одговорками i вивертається; а до того iще як придасть охання та сльоз, то я i руки опущу.
й. Час би, Наталко, взятись за розум: ти уже дiвка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не iз города ти таку примху принесла з собою? О! там панночки дуже чваняться собою i вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, iнший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли i воєнний, то щоб гусарин. А од такого перебору досидяться до того, що послi i на їх нiхто не гляне.
а. Не рiвняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую i не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи уже ж ви хочете спхнути мене iз мосту та в воду?
й. Правда, замуж вийти — не дощову годину пересидiти; але менi здається, якби чоловiк надежний трапився, то б не треба нi для себе, нi для матерi йому одказовать; ви люди не багатi.
а. Не багатi! Та така бiднiсть, таке убожество, що я не знаю, як дальше i на свiтi жити!
а. Мамо! Бог нас не оставить: єсть i бiднiйшi од нас, а живуть же.
а. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх!
а. Хто живе чесно i годується трудами своїми, тому i кусок черствого хлiба смачнiший од м’ягкой булки, неправдою нажитої.
а. Говори, говори! А на старостi гiрко терпiти нужду i во всiм недостаток. () Хоть i не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина; вона обiщала для мого покою за першого жениха, аби б добрий, вийти замуж.
й. Об розумi i добрiм серцi Наталки нiчого i говорити; всi матерi примiром ставлять її своїм дочкам. Тiлько нiгде правди дiвати, трудненько тепер убогiй дiвцi замуж вийти; без приданого, хоть будь вона мудрiйша од царя Соломона, а краща од прекрасного Iосифа, то може умерти сiдою панною.
а. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалiй послi на себе, а не на другого кого.
() Я i так терплю горе!
й. Та можна вашому горю i пособити; ()у мене єсть на примiтi чолов’яга i поважний, i багатий, i Наталку дуже собi уподобав.