Василь Кожелянко
Українська книга мертвих
Любовна новела
— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!
— А автор? — спитав я його знічев'я.
— Що — автор? — здивувався хорунжий.
— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.
— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.
— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.
— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:
— Але-е-е ні!
Хорунжий Єрофантенко залишався у своїй звичній ролі. Як його безпосередній начальник — командир сотні спеціяльного призначення — я мав би вживати якихось заходів до цього хронічного порушника дисципліни, хоча б за те, що він стер з комп'ютера свого АКМа (Автомат Калаченка мобільний) звукові записи з патріотичними промовами президента України Леонтія Горохова, а натомість завантажує вивільнену комп'ютерну пам'ять текстами своєї УКМ, так він по-панібратськи називає своє творіння — Українську книгу мертвих, але ж Григорій не лише мій приятель, а й фантастично хоробрий і дуже професійний вояк. Та й хто з солдатів Українського Війська не зітер зі свого автоматного комп'ютера це патріотичне лементування і не записав, хто що собі вподобав?! Хто — пісні Марти Сніжинки, сестер Ластів'яненко, Руслани, Івана Джонсона, хто — рок-груп "Чорний дирижабль", "Екстезі", "Нір-Ванна", "ВВ", "Мандри", а хто й концертні записи письменника-пофіґіста Леся Побарабанського. До того ж звуковий блок зовсім не впливав на основну роботу "бортового" комп'ютера цієї стрілецької зброї: отримавши дані про ціль, вирахувати траєкторію кулі та потужність вистрілу. Тому як міг я, командир сотні, заборонити своєму заступнику складати на особистому АКМі свою ж власну УКМ?!
Мій "бортовий" комп'ютер затьохкав соловейком, що означало прихід електронної пошти. Я нігтем натиснув клавішу і прочитав на моніторі сердите запитання полковника Щеневмерлого: "Чому не доповідаєте ситуацію, сотнику?" Я вже двома нігтями набив на клавіатурі: "Все за планом. Чекаємо, поки стемніє." І підписався: "Сотник Тризубич". Перестраховується пан полковник Щеневмерлий, кожну дрібничку хоче передбачити. Неперевершений аналітик-штабник, блискучий планувальник операцій, але страшенний зануда наш начальник відділу спецоперацій Ґенерального штабу Українського Війська, цей полковник Щеневмерлий.
Чого з'їдатись? Сотня Тризубича ще жодної операції не провалювала. За кілька годин, коли стемніє, ми покинемо своє сховище у Цецинському лісі, проникнемо у Чернівці, захоплені ворожим військом, і здійснимо велику диверсію, що має завдати суттєвої шкоди супротивникови. За планом полковника Щене-вмерлого, група сотника Тризубича має знищити паливний склад під Чернівцями, а також три мости через річку Прут. Це, за версією високовченого ґенштабіста, стане запорукою успіху планованої операції Ґенштабу Українського Війська під назвою "Весна неминуча". Знищення запасів пального унеможливить контратаку бронетехніки супостата, а підірвані мости через Прут, по-перше, не дозволять головним силам ворога надати допомогу корпусу, що окупував Чернівці, а по-друге, відріжуть цьому корпусу шлях до відступу, коли українське військо вдарить на них зі сторожинецького боку. Якщо операція "Весна неминуча" буде успішною, то це буде перша перемога Українського Війська після низки ганебних поразок протягом двох років, безславного відступу на захід, аж до самих Карпат. Тепер, впершись плечима у ці українські гори, Україна дасть потужну відсіч аґресору, твердять пропаґандисти з адміністрації президента, а операція "Весна неминуча" стане першою ланкою процесу "Великого перелому".