А ми хіба проти? Ми зробимо все, аби завтра вранці — одночасно — злетіли в повітря три мости через Прут і згоріли всі цистерни з соляркою на заволіцькому складі — й ті, що під землею, і ті, що над.
— Пане сотнику, — до мене підповз бунчужний Хрущів, — хлопці просять дозволу закурити, якраз почав вечірній туман заходити, тож маскування не буде порушено.
— Гаразд, але по черзі, — відповів я і звернувся до Єрофантенка: — Може, й нам по цигарці, Григорію?
— Давай.
Я витягнув з бокової кишені блакитну пластикову пачку "Верховини" з фільтром, і ми з насолодою закурили.
— Епіграф до УКМ я візьму з Біблії, — мрійливо потягнув Єрофан-тенко.
— Я навіть знаю, який, — весело підтримав його я.
— Який? — зацікавився Єрофантенко.
— Євангелія від Матвія, 10, 34–36: "Я приніс не мир, а — меч".
— Правильно, — не здивувався Єрофантенко.
— Григорію, — несподівано сам для себе серйозно і схвильовано звернувся я до Єрофантенка, — я тебе ніколи не розпитував про смерть. Можливо, мене сьогодні нарешті вб'ють, розкажи, як там?
— Тебе сьогодні не вб'ють, — теж серйозно відповів Єрофантенко, — а вб'ють двох шеренгових — Іваненка та Петренка, а також бунчужного Хрущіва.
— Звідки?..
— Добре, — перебив мене Єрофантенко, — я тобі розповім. Коли хтось із тих людей, яких я знаю, має померти, мені сняться жінки-рослини, ну, ростуть із землі такі собі гарні жіночки…
— Як ростуть?
— Як дерева, або радше — як буряки, — продовжував Єрофантенко, — тож коли хтось має померти, то вони всі хором починають пронизливо верещати і показують пальцями на кандидата в небіжчики. Ось на цих трьох і показали…
— Шкода, — зітхнув я.
— Пошкодуй живих, — посміхнувся Єрофантенко. — То що ти там питав? Як там?
— Та цікаво все-таки, — зніяковів я, — хоча, можеш і не відповідати, я прочитаю ЦЕ у твоїй УКМ … якщо доживу, звичайно, до її завершен-ня.
— Якщо ти думаєш, що я у своїй УКМ буду описувати замогильний вояж українця, за зразком Єгипетської чи Тибетської книги мертвих, то це не так, — сказав Єрофантенко. — УКМ — це книга про живих. Але ти запитав мене, який заглянув за межу, як там, то я тобі скажу таке: з того боку у кожного своє посмертне існування — все залежить від підготовки.
— Якої підготовки?
— Підготовки до смерти тут і народження там. Відомо всім, що кожен, хто народився, мусить померти, але мало хто знає, що кожен, хто помер, мусить народитися.
— Про це й твоя УКМ?
— Не лише, — пожвавився Єрофантенко, — адже мій твір — це не просто КМ, а УКМ, тобто не лише про смерть, а про смерть українця.
— Що, є якась різниця? — іронічно кинув я.
— Велика, — серйозно сказав Єрофантенко, — у питанні смерти українець має великі проблеми, бо дуже любить помирати ще за життя, себто фізично існувати, але вже з повним відчуттям смерти.
— Та що ти, Григорію, мелеш!? — хотів я обуритись, але Єрофантенко мене перебив:
— І ти, Ігоре — перший приклад такого стану!
— Я?
— А хто ще так послідовно шукає смерти на цій війні, як не ти?
Крити не було чим, я справді воював не так із патріотичного обов'язку, як шукав легкої смерти. Ну не можу я впоратися з цим важким коханням. Ніяк! Добре би ще воно було нещасним — можна було б якось боротись, але ж ні — любов наша з веснянкуватою Маргаритою була взаємною і дуже сильною, та нам треба було розлучитись, і тому я тепер хочу вмерти. Два роки я пхаюсь у найкривавіші бої, але ворожі кулі якось обминають мене, якщо не брати до уваги кількох легких поранень.
— Кажеш, я? — перепитав Григорія.
— Ти, — підтвердив Єрофантенко, — але ти ще ідейний живий мрець, бо ніби маєш якусь незбориму причину, а більшість українців нудять світом, енерґетично мертві просто через брак життєвої сили. Багато хто вже народжується мертвим.
— Добре. Якщо так, то таким, за твоєю логікою, мабуть, набагато легше вмирати вже насправжки і, очевидно, більш комфортно мандрувати світом тіней.
— Якраз навпаки! — вигукнув Єрофантенко. — Бо той, хто не прожив повноцінно земне життя, випереджував події, вмирав ненасправді, а так собі, знічев'я, через млявість волі, той отримує у потойбіччі великі проблеми. Бо якщо він жив, як мертвий, то й вмирає, як мертвий.
— Щось ти, Грицю, у якийсь сюр вдався, — розгублено буркнув я.
— Ні, — швидко заперечив Єрофантенко, — жодного сюрреалізму, я хотів сказати, що коли цей безвольний українець живе, як мертвий, то коли приходить час вмерти по-справжньому, він робить це так само бездарно, як і жив. Знаєш, у чому найбільша біда українців? Не в тому, що вони, як писав класик минулого століття, погано одягаються, а в тому, що вони погано вмирають! Ти бачив, Ігоре, як вмирали твої бойові товариші?