Перекладаються і переписуються житія таких популярних святих, як Олексій чоловік божий, Георгій Побідоносець, Антоній Єгипетський, Афа-насій Александрійський, Варвара Великомучениця, Марія Магдалина та ііі. Ці житія справили помітний вплив й на інші жанри літератури XVII—
XVIII ст. (проповіді, вірші, драми, повісті).
Творчість українських агіографів пожвавлюється в часи митрополит-ства Петра Могили (1632—1647), котрий підпорядковує її полемічним цілям. З його благословення Сильвестр Косів видає «Патерикон» (К-, 1635) —< польськомовиу переробку «Києво-Печерського патерика». Невдовзі «Патерикон» перекладається українською книжною мовою. Триває і безпо-•середнє використання легенд «Києво-Печерського патерика», виникають його слов’яноруські й українські обробки 12.
Протягом XVII ст. продовжується записування легенд про чудеса святих, церков, ікон і різних християнських реліквій. Створюється специфічна література коротких оповідань, які дають здебільшого тільки сухий запис «факту». Поряд з матеріалом, позиченим із чужоземних джерел, чимало місця в збірниках таких оповідань відведено і місцевому матеріалу, зокрема фольклорного походження. У багатьох із цих легенд звучать злободенні — соціальні і політичні — мотиви.
Письменники XVII ст. перевтілюють давній сюжетний матеріал у нові форми. З’являються переробки давніх княжих житій. Серед них виділяються житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, трансформовані у своєрідні історико-белетристичні повісті |7.
Ідея Петра Могили про створення українського корпусу християнської агіографії здійснюється в чотиритомній «Книзі житій святих» Димитрія Туптала (К., 1689—1705). Сюжети для своїх агіографічних повістей Ди-митрій черпав, крім Біблії і творінь отців церкви, із багатьох слов’янсь--ких (у тому числі російських і польських), грецьких і латинських джерел. Але запозичене він перекомпоновував по-своєму, накладаючи на нього виразний відбиток власної творчої індивідуальності. Димитрій опрацьовував житія не стільки як історик церкви, скільки як мораліст і белетрист — для нього найбільше важили повчальність і цікавість розроблюваних сюжетів.
Засвоєння нової манери викладу житій було пристосуванням для потреб агіографії засобів стилю барокко. Повій агіографічній манері притаманні не тільки прагнення переконати в правдивості того, про що розповідається, не тільки повчальність, а й чутливість, зворушливість оповіді. Факт для бароккових агіографів тільки привід для моралізації; звідси насиченість мо-ралізаційним змістом, але звідси ж і безліч загальних місць, нагромадження вишуканих і складних прикрас. А поряд з цим — потяг до «низьких», «простонародних», «розмовних» висловів.
У XVII ст. українські письменники продовжують переказувати оповідні сюжети, які розвинулися на західноєвропейському грунті в середні віки і в епоху Відродження |8.
Великою популярністю серед читачів користувалися легендарні повісті. Оповідачів цих повістей цікавили морально-етичні проблеми, найчастіше ті, які корінилися в християнській релігійній свідомості, іноді дуже земні і майже завжди вагомі в людському житті: неминучість смерті («Повість про лицаря і смерть»); безглуздість і марність людської гордині та рівність усіх перед богом («Повість про гордого царя»); торжество' доброчесності над зловмисністю («Повість про богобоязливого молодика»); вірність даному слову «Повість про царя Сонхоса») і т. п.
Крізь абстрактні проблеми християнської моралі в конкретних сюжетах проглядають більш' чи менш виразні соціальні відтінки, які виявляють живе осмислення реальних суперечностей дійсності. Елемент чудесності, легендарності в цих повістях нерідко відступає на задній план, а на передньому зостається життєва ситуація, яка ставить героя перед тією чи іншою морально-етичною альтернативою, і ті пригоди, переважно цілком реальні, іноді навіть побутові, що їх переживає герой у перипетіях сюжету повісті, котрі мають переконати читача в помилковості позиції героя. При цьому авантюрний елемент у багатьох із них набуває цілком самостійної естетичної цінності.
Продовжує розвиватися жанрово-тематична лінія, започаткована в XV—XVI ст. західними версіями «Александрії» і повістей про Трою. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Білорусії та на Україні загострюється інтерес до західноєвропейської лицарської оповідної літератури. У «Познанському збірнику» (1580) збереглися білорусько-українські переклади романів про Трістана і про Бово. У складі цього ж збірника дійшов до нас переклад латиномовної угорської «Історії про Атіллу», ближчої до літописних воїнських повістей, аніж до власне лицарських романів. Суто світський, авантюрний характер цих повістей, увага в них до людських почуттів (любов, прагнення слави, гнів, помста), інтерес до побутових подробиць — прикмети нового, дедалі популярнішого літературного жанру.
12
|(і Ісіченко 10. А. Києво-Печерський патерик в літературному контексті XVI—XVIII ст.— «Радянське літературознавство», 1986, № 6, с. 42—49.