У XVII ст. розвивається історична література 9. Літописання, яке продовжувало давньоруську історіографічну традицію, зберігаючи своє значення, трансформується у нові типи історіографічної творчості, більш світської, менш провідепціалістської, відверто тенденційної, публіцистично загостреної, з яскраво вираженим суб’єктивним, індивідуально-авторським началом.
Погляди українських книжників XVII ст. на роль історії виразно формулює вже Йосиф Кононович-Горбацький у своєму курсі риторики «Оратор могиляпський» (1635). Спираючись на авторитет Фукідіда, Ціцерона, візантійського книжника Василія та іп., він стверджує, що людина, яка не знає минулого, зостається дитиною; що діяча, який не має знань з історії, не можна визнати не те що оратором, а й зрілою людиною; що історія є «коморою красномовства», що завдяки історії думка окремої людини зливається в єдину сукупність з мудрістю всього людства тощо. Йому вторить у передмові до своєї «Хроніки» (1672—1673) Феодосій Софонович: «Адже кожній людині необхідно знати про свою вітчизну і іншим, які питають, розповісти. Бо людей, котрі не відають свого роду, за дурнів уважають».
Історичні сюжети й мотиви розробляються і в невласне історіографічних жанрах писемності: в полемічних творах, в ораціях, у віршах, у народній поезії — в думах, історичних піснях, колядках, у повістях й оповіданнях тощо. Використовуються вони також як засіб освіти й виховання в шкільному навчанні й церковному учительстві.
Все це свідчить, з одного боку, про загострення інтересу в письменницькому і читацькому середовищі до історії взагалі і до історії вітчизняної зокрема, а з другого — про активність процесу поетизації історичних сюжетів, образів і мотивів.
Історіографія в XVII ст., репрезентована короткими літописними нотатками, пов’язаними з певними місцевостями, містами, монастирями (літописи Київський, Острозький, Львівський, Чернігівський, Межигірський, Підго-рецький, Добромильський та ін.), і докладними творами, які охоплюють тривалий проміжок часу або розповідають про окремі історично вагомі епохи і коливаються щодо жанру між формами літопису і хроніки (Густин-ський літопис, «Кройніка» Феодосія Софоновича, «Синопсис», «Хронограф» і «Обширний синопсис руський» Пантелеймона Кохановського, «Козацький літопис» Самовидця). Слід відзначити в історичній літературі XVII ст. розвиток хронографічної традиції, представленої насамперед хронографічними частинами Густинського літопису та «Літописця» Леонтія Бо-болинського.
Видатною пам’яткою історіографії першої половини століття, яка поєднувала в собі давню літописну традицію і зачатки нових форм історіографічної творчості, є Густинський літопис (1623 1627) Він починається викла
дом подій всесвітньої історії в дусі традиційних хронографів. Далі автор переказує літописну історію Київської Русі, південноруських князівств XII— XIV ст., Литовської Русі, використовуючи «Повість минулих літ», Київський і Галицько-Волинський літописи, Литовські літописи, а також польські хроніки та багато інших джерел. Наприкінці Густинського літопису характер викладу змінюється — хроніку завершують три цільні нариси про недавнє для укладача і його сучасників минуле: «Про початок козацтва», «Про введення нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Загалом Густинський літопис не є простою компіляцією, а відзначається своєрідним тлумаченням фактів, зачерпнутих з різних джерел, і власним, новим поглядом автора на історію як предмет.
Істотним кроком вперед у розвитку не тільки української, а й усієї східнослов’янської історіографії став «Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців», виданий з благословення києво-печерського архімандрита Іно-кентія Пзеля (К., 1674, 1678, 1680). У світогляді и стилі укладача «Синопсису» нове співіснує Зі старим, прогресивне з регресивним. У ньому здійснює-гься перехід від цілковитого провіденціоналізму до прагматичного пояснення історії.
Укладачеві «Синопсису» властива схильність до феодально-монархічної ідеї. Перебільшуючи «самодержавство» київських князів; він викладає історію Рюриковичів. Паралельно простежується розвиток православної церковної організації у східних слов’ян від моменту введення християнства на Русі Володимиром до встановлення московського патріаршого престолу.
9
Марченко М. Г. Українська історіографія (3 давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Мьїцьік Ю. А. Украинские летописи XVII века. Дне-пропетровск, 1978.