— «Казали тако, я чула ’д людей. Ішло три дівчини. І сиділи три чóрти. Старший чорт всказує — йди, іди, каже, взьми дівчину. (Ну, хороші дівчєта йшли.) А він пришов до їх, та й каже: «Не мона». Каже: одную мати перахрестила, одна — хрестика носит, а трета — то сама перехрастиласє. І не мона взєти».[150]
Загалом образ чорта є універсальним, з ним можуть ототожнювати або принаймні пов’язувати майже всіх інших демонічних істот. Як прояви «нечистого», чорта сприймають у народі блуд та вихор; відчутним є зв’язок уявлень про чорта й цвіт папороті, знахурів, відьом, безпірно померлих та ін. Мало не в кожному другому випадку ототожнюють чорта з домовиком. Домашнім чортом, по суті, є так званий годованець. Це свідчить про належність уявлень про чорта до найархаїчніших пластів слов’янської демонології.
Одним із мало відомих в українській етнографічній літературі різновидів чорта є хапун. Розповіді про нього, зокрема, побутують на Поліссі: «Осика — то чортове дерево, вона трасеця завжди. Ото в жидов кучки. Колись, як я була мала, то їх хапав хапун. У їх була суднея ноч, і вони наймали такого дома і в том домі сходилоса колькі кагалов докучі. А як воно получилось. Чорт привйов людей звідки то? А їх багато погубилось. Ну, Господь каже: «Шо ти мінє цих людей позбирай усіх, то я тобє дам із їх пару людей». Ну, став же вон — а вони розийшлиса скрузь — збират тих людей. А кагал — то десять жидов. А Бог йому сказав, шо з кожного кагала тобі по жиду дам, але посля Бог роздумав, шо це багато людей йому треба дати. Бог каже: «З десятого кагала одного». Ну, з десятого кагала вон должен ухватить собе жида. Ну, вони ж роблят цю ж собе судну ноч. Але з наших людей вони нанимают одного дядька. І там вже так моляца, і падают, ґерґочут і моляца, моляца, вельмо просят і моляца. Але вони попереду йдут на кладку стают: у кого немає тєнь у воді, то того вхватит. Так вони тепер стали хитріє: як побачут, шо немає в його тєні, то вон переїжджає в другий кагал. То вун же не може його там найти, вон не може його там вхватит уже, а зразу хватали. Да так: бачиш жида, шо жид кричит або ж ничого не бачиш… Ну та вони вже, як вон улєтає, шоб вхватит оцього вже, то тушаца свєчкі, а цей наш чоловєк скурей засвєтит свєчкі, от кожний його у плечі штурхне. Називаєца вон «штурхало». Вони каждий должен штурхнуть його у плечі. Вон засвєтит свєчкі, і вон (хапун — В. Г.) уже не може взяти там. І таким робом не стали тих жидов хапати, а колись вон хапав: ну, вон свою пайку брав, йому Бог обещав. Вон возьме, осику роздере да туди головою його засадит, да вон вже шо хоче, те з їм робіт, — то його вже він».[151]
Низку записів про цього демонологічного персонажа з Поділля, Волині та Полісся скрупульозно розглянула Ольга Бєлова.[152] Певні відомості про нього знаходимо й у словнику «Білоруська міфологія».[153] Це суттєво корегує погляд окремих дослідників на хапуна як представника міфології лише західних слов’ян.[154]
Подекуди розповіді про чорта за сюжетом нагадують гоголівського Вія: «Були вечуркі, ну да вже там позбиралися туда гуляти, а там була хазяйка вєдьма, бо хлопці бачили, як вона сєла на метлу, пришла да помазалася коло комина сажою да і в комин полетєла… Ну, да вже вона й вмерла. Але сказала, шоб поставіли єє у церкві. Шоб не ховали, да в церкві поставили на ноч. Ну, а був дяк старенький, да каже: «Я побачу, шо це ж воно таке буде». Ну, до вон сидит там на драбині да читає книжку цю божу. А вони, каже, в окна налетіли, каже, її поставили, да там вже її тягают, да всюду все таке їй показуют. А того дєда шукали-шукали, а його павутиною затулило, да не побачили того дєда. До злий, шо над ними командує, каже: «Пудніміт очи вгору!» Якби подняв, вони найшли б і його ростерзали б. А вон усе одно дивиться вниз. І так вони коло її, коло тої відьми, забалагурилиса, шо п’євні поспєвали, да вони її в гроб не положили, а только перевисла так у гроб, а ноги тут стояли».[155]
Трапляються в українців і сюжети, де чорт нагадує західнослов’янського духа-збагачувача, відомого як змій — Dobřinský, kobołt тощо: «То в нас баба, була в гостя́х там у дóчки, та й йде лісом. «Е-е-ей!» — шось заводіца таке, плаче, наче дитина. Дощ іде. Вона придивилася — таке шось, наче дитина, під сосною седіть. Та вона взяла його да до себе, до грудей тако взяла. Думає: «Ох, це ж хтось покінув якусь детіну». Як вона подівілас — шо це таке — якась шерсть, якісь копитá, пазюрí… Ну в неї там був плащ — дощ іде, то вона його пожаліла, обернула, пригріла да знов там оставила під сосною. А це, оказваєця, якесь чортеня було. Да мале, да скóгліло — дощ намок його. З тих пір, як вона пришла додому, то в них началó все вестóся в хазяйстві. Нічо’ не загинуло вже… начало прибавляцця. Значит, оказваєця: треба Богу вірити, але й чорту вреда не робіть, чорту допомогти. То якшо з тимі чортамі подружишся, то й вони тобі…»[156]
150
Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.
151
Зап. 14.08.1995 у с. Велика Чернігівка Овруцького р-ну Житомирської обл. від Веремейчик Ганни Григорівни, 1912 р. н.
152
Белова О. В. Этнокультурные стереотипы в славянской народной традиции. — М.: Индрик, 2005. — С. 231–239.
153
Васілевіч У. Хапун // Беларуская міфалогія: Энциклапед сло
154
Персонажи славянской мифологии: Рис. словарь / Сост.: А. А. Кононенко, С. А. Кононенко; худ. В. А. Кононенко. — К., 1993. — С. 197.
155
Зап. 19.08.1995 у с. Латаші Народицького р-ну Житомирської обл. від Шевчук Надії Омелянівни, 1919 р. н.
156
Зап. 20.08.2004 у с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл. від Бондарчука Івана Даниловича, 1921 р. н.