Якщо ж людину таки «підвіяло» (а вихор ототожнювали з вітром взагалі чи з так званим «сквозняком», протягом), зверталися до бабів, які вміли «змовляти подвєй». Дя прикладу наведемо замовляння, у якому однією з причин хвороби названо саме вихор: «Господу Богу помолюса, Пречистой святой, Божой Матер поклонюса. Не сама я йшла — йшов Сус Христос і Пречиста Божа Мати нарождєнному Івану ляки, пудвєй і пристрєт виговорати. Пудвєй-вічер, добрий чоловіче, прийде сам Христос, вун тебе спросить, вун с тебе взище, за шо ти в грешну душу влєз. Чи ти водяний, чи ти ветраний, чи ти насланий, чи ти бегучий, чи ти летучий, чи ти стрєв на дорозі, чи на порозі, чи ти з вихру, чи ти з очей, чи ти з урокув, чи ти з смеху, чи з страху — на лозє почеписа, на травє покотиса, на водє потописа, на шипшині поколиса, од нарождєнного Івана на вєкивєков одчеписа».[252]
«Вітьор» викачували на яйце, спалювали освяченим прядивом із льону, подекуди підкурювали хворого дев’ятьма хрестиками з освяченого троєцького маю (лепехи чи клена). Водночас нерідко використовували й безпосередньо те, чим крутив вихор. Зокрема, хворого підкурювали, почергово спалюючи дев’ять хрестиків зі «сміттячка» — соломи чи сіна, знайдених на місці крутіжу: «Вітьор палиця тим, шо ото як крутило, і тако хрестиком поклало».[253]Іноді ж просто підкурювали цією «соломкою»:
— «Буває, товітер. Вітер як дує, і він крутит там тим — нутам солома, сіно, шось такево. Тим так крутит, і тото хто ввидит, то ся старає потому того взятó. Шо то помічне. Шось заболіє людина — курят його, підкурюют. То воно дає ради від злого».[254]
— «То так, як в той вихор стати, то воно ніби так ге, шо паралізує. То так вірили. Ту солому, шо то воно крутило, то хапали, і потому курили ту людину, шо захворіла, і воно легше бýло».[255]
Варто також зауважити, що з того, чим крутив вихор, «знахурі» могли робити «перапій», чи «даннє», яке дають комусь із горілкою «на смерть»: «Вихор — то чорт крутит. Тамо во береза така вісокая… Вийшла є весною… вийшла весною, і стою. Ну, ше нічо’ не садили, аж то шумит-шумит — і тако до менé, як до колодяза, так згори крутит-крутит-крутит, і є хреста — раз, на себé, і воно — назад-назад, і знов пушло на березу. То діявол. Кажут тако: вітром як сіно чорт крутит, знимає вгору, берут тоє сіно, спалюют, спалюют і тогó… і так як ти є на свадьбі, і є тобі незамєтно дам в стакан того попелу, ну, то вже й тебе покрутит. Вже гет і в’єжут, і шо хоч роблят. Так говорили люди. Парапíй, казали. Парапій з тогó попелу робиться».[256]
Проявом чорта також вважають буревій. Повсюди в Україні його пов’язують і з повішениками, однак з огляду на те, що їхні душі відходять до «нечистого», такий зв’язок є виправданим. Зокрема, коли зривається вітровій, буря, кажуть, що це хтось повісився або ж що «вішальник дме» чи «диявол десь тікає».
Бурю, як і вихор, можуть ототожнювати з «чортівським весіллям»: «Ето мушчини расказивалі. Зайшли вони на ночь, ходилі у ліс, у дрова, да ночєваті осталíся на квартірі у єйо [відьми], а она каже: «Будете саміє, а я поєду на весіллє». А то они таке весіллє робилі. О, а тоди ж були… Була така бура, тож такє покачєло, хороми покачєло, порвало ліс, усє — то ето вона з такім весильїчком ішла. Вони злякаліся, як она казала: «На весиллє пийдемо». Да они повтікали з єтих. [Коли буря,] змеї женяца, лихиє, чєрті. Змей і чорт — то ж одно».[257]
У багатьох бувальщинах та оповідках характерним сюжетним елементом є зникнення чорта в супроводі буревію: «Ішли хлопци у це ж, у Параніно. Туди я не знаю, скільки кілометров — восєм чи дєвять. А це ж треба самім, у нас нема таких лєсов, а тільки лєсопосадкі такіє. Ідуть, так повернули, — тіпа зрєзать через посадку, — аж стоїть дєд. Такий чоловєк: «Хлопци, дайте закурить». На. Дали йому закурить. Пошли. Да, каже, ми як прошли його так шагов із дєсять, ка’, шось як зашуміть на том мєсті да як затрещить! Ка’, ми без вніманія, пошли. Ідем, і, каже, вже под утро, вже знов цей дєд стоїть: «Дайте, хлопци, закурить». Знов циє хлопци дають йому закурить. Знов вони одийшли. Знов як зашумить, як затрещить. Вони прошли да поставали: ну шо це таке — шумить, каже, трещить. Давайте вернемос подивимос. Коли вертаюца, а на том мєсті так як конскіє слєди стоптане. Каже, так лєсом туди, як до захода сонца, потрещало, й потрещало, й потрещало. То хлопци поставали і, каже, ми не знали — чи то йти, чи то стоять на мєсци».[258]
252
Зап. 12.07.1997 у с. Жубровичі Олевського р-ну Житомирської обл. від Савко Ганни Іванівни, 1925 р. н., уродженки с. Білокоровичі цього ж р-ну.
253
Зап. 13.07.2004 у с. Осівці Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Мельчук Марії Адамівни, 1927 р. н., уродженки с. Раків Ліс цього ж р-ну.
254
Зап. 25.09.2003 у с. Соснівка Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Кривуця Федя Михайловича, 1925 р. н.
255
Зап. 25.09.2003 у с. Великосілля Старосамбірського р-ну Львівської обл. від Боберської Анастасії Дмитрівни, 1933 р. н.
256
Зап. 27.07.2015 у с. Бірки Любешівського р-ну Волинської обл. від Томашук Агафії Фоківни, 1937 р. н.
258
Зап. 15.07.1997 у с. Рудня Комсомольська Олевського р-ну Житомирської обл. від дружини Сая Василя Олексійовича, 1933 р. н.