В Україні широко відома оповідка про чоловіка, який шукав у лісі волів (коней) і під час пошуків захопив цвіт папороті в постіл (вважають, що «як ото папороть в постол попала, да то ненарошно, то не буде лекати»[279]):
— «На Йвана Купайла погнав дід — це ще бабіного свекра да батько — воли пасти. І погубів тиє воли. Наєхала хмара, темно, став дощ літ. А вон ходів-ходів, а папороті цвєт набрав, вон же в постóлях ходив, на тиє трапкі, то вун прийшов до хати да й росказує — шо вон все знає, як тут за його переживали. Роззувс, роззувс, як скінув тіє постоли — все. Ничо’ не знає. А цвєт був при йом, то вун все казав їм: «Шо ві те казали й те, я все чув і знав».[280]
— «Колись чоловік згубив воли, а був вбутий в постоли і пішов їх шукати. В тиї постоли напхалося цвіту папороті, то поки ходив в тих постолах, то все знав: як корова говорить, кури, а як сходив постоли, то вже нічо не знав».[281]
— «Говорили, шо цвіте папороть, і якби ту квітку взяв, а вона цвіте опівночі, то мав би велике щастє. А ще казали старі люди, шо якійсь пішов на Івана коні шукати, бо десь коні загубились, а колись в постолах ходили, і десь та квітка забилась у постіл, і він мав велике щастє».[282]
Трапляються суто розважальні, гумористичні варіанти цієї оповідки, зокрема такий: «А то така легенда, що чоловік да загубив коні чи воли. Пошов шукат. Да ходив-ходив, шукав-шукав, а дощ такий, да лісом, да не найшов тих волов. Да прийшов додому.
Да йшов лісом, да саме та папороть цвіла, да в постол та квєтка зорвалася да застромилася. А вон іде, да вже як та квєтка застромилася, до йому вже вдалось — вже вон знає, де його воли. І вон пошов забрав тіє воли. Тіє воли шо там межи собою мукают чи хрупают — он уже їхню мову понимає. Да пришов додому, да льог да й лежит, а жонка пустила кури годоват да насипала пшениці чи чого, да кури їдять, а півень єдну курку — стук, тоді другу — стук, о. А вон вже розбірає, шо тіє кури говорат…
Єдну вітяв, другу вітяв да каже: «Ого! Я не такий буду дурень, як мой хазяїн». А шо ж хазяїн? «Шо жонка каже, то він виповняє. А я не буду вам виполнять!» Да все їх клює.
А вон усміхнувся, а та жонка до його причепилася: «Шо ти, чого ти сміїшся?» А вон: «Не скажу. Ничого». А тоді взяв да встав, да давай роззуваться. Да роззувся, да віпав тей цвєток, і вон забув уже всьо. А то вон понімав всю худоб’ячу мову. І гремит в тую ніч, і дощ падає. Одо цього року гриміло сильно перед Іваном Купайлом».[283]
Водночас нерідко розповідь про цвіт папороті, який випадково потрапив до постола, завершується тим, що «нечиста сила» його видурює. Наприклад, якийсь «пан» пропонує заплатити за старі постоли (з папороттю) золотом чи навіть обміняти на своїх коней.[284]Іноді ж чорт просто відбирає цвіт у людини, котра ні про що й не здогадується: «Ходив в том лєсє по папороть. Вона попала в постол. І якесь ото таке, як оно то все (чорт — В. Г.), веде його в лєс: «Дай того постола». Вон дав. Той пошептав, пошептав — только вистогнуло. Всьо равно вон би забрав. То в рабінову ноч. Та ноч по-разному буває. Ото блискавка дуже сильно б’є».[285]
Подекуди вірять, що взяти цвіт папороті до снаги лише «непростим»: «Я вам їдне ше розкажу. То то — то правда. Був такий їден чоловік — ну, все знав. А чого, як він знав (він був ше молодий, сорок років йому було; то він у Корец приїхав, і він дуже лічив людей). Ну, і по книжках же пише, шо папороть цвіте. Вона цвіте на Йівана Купайлого. То там один — він учив чорнумáгію. І ту чорнумáгію зучóть — то з ста один виходить. Нихто не вийде живий. Але вже як зýчить, то буде все знать. То він, назбиралоса там багацько людей, і питалися старійші, а я ше в другому класі була. То він казав: папороть цвіте, но треба її взять. Я пішов в ліс, сиджу з кущаком. А папороть як тільки стрілку випустить, зацвітає ця квітка, і зразу ці чорти ловлять єї. А він — я тільки в руку, каже, взяв — всьо! — як стали ції чорти качать мене, то чуть не лопнув… Але відержав… І забрали, й нема. А цю квітку взять — то будеш усе знать. Ну, каже, на другий рік жду теєго — шо дальше буде. Знов так сиджу. (Але взяв з собою бритву він.) Як тільки та квітка знов зацвіла, я хап єї теєго. (А він долоню розрізав — до ці чорти до кровí живої ни пудийдуть.) Я скарéй цю квітку… Ну, він її не полностью, а хоч пелю́сточок взяв да запхнув. Ну, вони не забрали у йогó. То він усе знав. Він тако сидить в зеркалі, курить, і все бачить, шо тобі було і шо тобі буде до конца жизні. Но вже він дочитався до тих пір: шо тобі наймиліше — оддай. А як не оддаси, то вже тебе знічтожать вони. А він каже, я подумав, а я — сирота: шо тобі наймиліше? Батько й мати. А то нема… А він шено оженився. І дуже любив ту дівчину. І не додув, шо це забере. «Ну то беріть, — каже, — шо наймиліше…» Всьо. Приходить додому — жінка слаба. Три дні пробула — вже й нема. То й і він довго не пробув за нею».[286]
279
Зап. 25.07.1996 у с. Лумля Малинського р-ну Житомирської обл. від Савченко Олени Іванівни, 1938 р. н.
280
Зап. 16.08.2004 у с. Думинське Овруцького р-ну Житомирської обл. від Цялко Світлани Петрівни, 1938 р. н.
281
Зап. Н. Левкович 19.07.2004 у с. Ворокомле Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. від Губчик Ольги Гиївни, 1911 р. н.
282
Зап. І. Рогашко 20.07.2008 у с. Богрівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Гоцанюк Ганни Іванівни, 1928 р. н.
283
Зап. 11.07.1996 у с. Недашки Малинського р-ну Житомирської обл. від Шутенко Антоніни Гаврилівни, 1937 р. н.
284
Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — С. 286.
285
Зап. 19.07.1996 у с. Обиходи Коростенського р-ну Житомирської обл. від Климчук Параски Прокопівни, 1924 р. н.
286
Зап. 18.07.2007 у с. Клепачі Славутського р-ну Хмельницької обл. від п. Федосі (відомості про інформатора втрачено).