Читать онлайн "Українська міфологія" - Галайчук Володимир - RuLit

— «Домовик — казали. То ж воно нечисте. Як де хтось щось знав, той домовик там був. То є злий дух. От там кому шось пошкодіти…».[381]

— «До вже домовик помагав, певно, цім, котори зв’язані були з ним, цім волошебникам. Казали, шо домовик є в хоромах в ціх волошебників, на горі десь. Вроді, мол, на людину похожий. Казали: «О, в його домовик є».[382]

— «Домовик — сатана. Є такі, шо з домовиком вік проживуть».[383]

— «Він в кажній хаті є. Це нечистий дух, недобре. А як людина така сама, як і він (пов’язана з «нечистим» — В. Г.), то він буде помагати».[384]

— «В кожній хаті його не було. Може, хіба шось люди знали, я не знаю».[385]

— «Є такі діди, шо мают тих панів».[386]

— «Говорили, шо є такі люди, шо вони знаюця з ним, з тим домовиком…»[387]

— «Правда, за то, шоб він шось погане людям робив, то я не знаю. Але воно не є від добра».[388]

— «Домовíк — то вон не во всєх є, [а] хто чáри знáє».[389]

— «Домовик — хіба в злих».[390]

— «В кого хати проклятиє, там є нечиста сила як якийсь кіт чи баран. Як хто знав за його (тоті колдуни), то він їм помагав, а як не знали, то шкодить».[391]

Коли господареві-«знахору» придходить час помирати, він передає домовика комусь: «А я молотив на хуторі тому. То в нього був домовик. То було два кілометри звідси туди. Там жили старий і стара. […] Була ніч невидна, і я остався ночувати. Старий протримав мене до начала першої, ночі, і розказував. Ішов з Кремінця. Там село Хотівка. Смеркло, він зайшов сюди. Обминув, вийшов на шлях. «Іде панок, — каже, — несе зонтіка. Гарно одітий. І метрів штири од мене з лівої сторони». — «А шо він казав?» — «Нічого». — «А Ви до нього?» — «І я нічого». (А він тримав його, того домовика.) — «А де він подівся?» — «А, десь пішов до хутора, з кілометр буде, і десь там подівся». — «А Ви його не злякалися?» — «Нє! А ти б не боявся?» — «А чо’ я його маю боятись?» — «Ходи, я тобі покажу. Він коло коней лежить в хліві». Кажу я: «Не піду!» Він: «Шо, боїшся?» Я кажу: «Не боюся. І не хочу його бачити». Я поняв — він хотів мені передати. Я буду йти, а він буде коло мене крутитися. Мені те потрібно?!»[392]

У випадку ототожнення домовика з «нечистим» смерть його господаря, за народними уявленнями, така ж важка й супроводжується такими самими подіями, як і смерть чародіїв, відьом тощо:

— «А як умирає — то дуже тяжко, той хазяїн [домовика]. Треба стіль зірвувати, доску в стелі, поки він вмре. Над ним зривали, де він лежить. То недобре, той домовик».[393]

— «Помагав йому, помагав. Той пас корови, а він йому заправляв ті корови. Він мав масла, він мав сира, сметани по базарі возив, грошей мав купа. А потім, як вмирав, то мусіли стелю рвати над ним, підлогу, бо він не міг вмерти, а ніхто не хтів від нього прийняти того чорта. Як вмирати, то він має передати то комусь другому, но а жінка не хтіла прийняти, син тоже був і не хтів прийняти, і мусіли стелю рвати і підлогу, шоби він вмер».[394]

— «Інший каже — чорта має, а чи має, чи не має, я не знаю. Кажуть, шо в хаті мають і ведеться всьо добре, але я не знаю, як то. Воно до таких йде, хто їх приймає, бо всі їх не приймають. Тако має його, і вмирає — і не може вмерти, мусе другому передати, бо не може вмерти. Кажуть, руки просе, а так ніхто не хоче дати, і тяжко вмирає».[395]

— «Мав… бо казав мій дідо, шо тоді, як вмирав, то йшли хлóпи старі мити (того мерцє), а тоди їм давали там горівки. І той, коли вже вмирав, то дуже кричав «Бобусь-балабусь!»[396]

«І не вмер, і мав ґанок такий деревлєний, штири стовпи, то мусіли відкинути той ґанок, і тоди він скінчóвсі, вмер. А тоди вони його помили, то казали, що тіло було так як варене».[397]

Якщо хазяїн нікому не передав домовика-збагачувача, той по його смерті залишався на своєму місці, переходив до нащадків або до наступних власників хати:

— «Якби вони з тої хати переїжджали, то воно, певне шо, піде за ним. Як доруче на діти, то і на діти переходить. А як господар помирає, а його нікому не доручили, то там сидит ше».[398]

— «Ну, якшо його нема, він не появиться. А якшо воно з роду в рід десь було…»[399]