Українці, що служили в 2-му Польському корпусі, відвідували табір і допомагали нам чим могли. Вони зібрали між собою гроші і купили для табору український прапор. Урочисте благословення прапора відбулося при участі цілого табору. Цю велику подію відзначили соборним молебнем, присягою прапороносців і врочистим підписанням грамоти.
Південна німецька армія капітулювала в Італії. Вона мала все своє обладнання. Полонені інших національностей користали з німецьких шпиталів, культурних і технічних баз. Німці привозили до табору фільми, а спортовці змагалися з нашими командами.
До покращення життя в таборі спричинилися робочі команди, які виїжджали на роботи. Працюючи поза табором, вони мали можливість придбати харчі й інші речі, які продавали або давали своїм товаришам. В англійському постачанні працювали дві транспортні чоти, які вільно жили поза межами табору без жодної сторожі.
Недалеко від Ріміні у містечку Річіоне містився жіночий табір, у якому були родини полонених і медсестри. Українська група там рахувала 25 осіб, в тому числі 13 медсестер. Совєтська репатріаційна комісія також їх переслухувала. Після якогось часу родини полонених перевезли до цивільного табору, а деяких медсестер призначили на працю до шпиталю у Чезенатіко. Наші отці відправляли там Служби Божі, хор давав концерти, і часом команда табору відвідувала жіночий табір і шпиталь.
У таборі всі чимось займалися. Ніхто не сидів без діла. Життя йшло скорим темпом. Преосвященний єпископ Іван Бучко відвідав табір у грудні 1945 року. Крім духовних осіб, наш табір відвідували представники Міжнародного Червоного Хреста, голова Комітету Українців Канади о. д-р Василь Кушнір, голова З'єднаного Українсько-Американського Допомогового Комітету д-р Володимир Галан, д-р Н. Герман з Австрії, Американська Парламентська місія, член Канадського Парламенту Антін Глинка з дружиною та інші. Останніми відвідали табір у квітні 1947 року сотн. Богдан Панчук з дружиною Анною. З ними приїхала Анна Храплива — член Центрального Українського Допомогового Бюро, яке в Лондоні (Великобританія) заснував у 1945 році Союз Українських Канадських Вояків. Сотн. Панчук був директором ЦУДБ. Усі троє були одягнені в канадські військові уніформи. Сотн. Панчук підбадьорював усіх і запевняв, що побут у таборі Триватиме недовго. 25 квітня 1947 року англійський комендант табору офіційно повідомив нас, що англійський уряд вирішив перевезти до Англії і Шотландії усіх полонених українців, їхні родини і медсестер.
29 квітня 1947 року перший транспорт виїхав до Англії. Транспорти відправляли автоколонами до Венеції, а відтак військовими кораблями, через Ґібралтарську протоку, транспортували до Англії. Останній транспорт прибув на британські острови наприкінці червня. В Англії старшин перевезли до окремих таборів. Стрільців і підстаршин зразу дали до таборів праці. Старшини не мусіли фізично працювати, але через тиск і скарги англійців самі зголосилися до праці при направах доріг і сільському господарстві.
Відомою подією під час життя в Англії був страйк і голодівка полонених. Причиною того протесту було рішення англійського уряду відправити всіх воєнних інвалідів до Німеччини. Вся преса і радіо заговорили про це нелюдяне рішення. Від сотн. Панчука, голови Союзу Українців у Великій Британії, пішли меморандуми до уряду й самого короля. Завдяки спільній акції полонених і українських робітників вивіз інвалідів припинили. З ініціативи сотн. Богдана Панчука провели збірку і закупили ферму, яку перетворили на оселю для інвалідів, куди їх і перевезли. Вони там мали лікарську опіку і фінансове забезпечення. Ті, що могли виконувати легку працю, вирощували різну городину, й оселя стала майже самовистачальною.
31 грудня 1948 року англійці звільнили останніх полонених з табору у Шеффільді. Всі кинулися шукати праці в індустрії, щоб жити у більших міських центрах. Частина вояків потрапила в американський полон, з них найбільша група — близько тисячі вояків — була в Баварії. Менша група якийсь час перебувала в Австрії, а згодом її перевезли до Баварії. Їх перевозили кілька разів до різних місцевостей.
Хоч українців американці тримали окремо, однак їх трактували на рівні з німецькими вояками зброї СС. Стрільців і нижчих підстаршин звільнили влітку 1946 року, а решту — в січні 1947-го. Третя група, кількадесять вояків дивізії та юнаків протиповітряної оборони, пробула американський полон в таборах біля м. Реґенсбурга. Їх звільнили в травні 1946 року.
Роман Колісник
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ АРМІЮ З УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ
оля України в XX сторіччі була вкрай жорстока — катастрофа за катастрофою. Голод 1921-1922 років, великий голодомор 1932-1933, новий голод після закінчення Другої світової війни, не згадуючи вже про вивози мільйонів українців та фізичне нищення селянства й української інтелігенції. Друга світова війна не вийняток. Україна зазнала найбільших втрат з усіх держав не тільки відсотково, але й чисельно. Через Україну двічі перекотився фронт, і кожний з двох поневолювачів збирав своє жниво, не рахуючися з жодними нормами цивілізованого світу.
«Вважається, що Друга світова війна коштувала людству 50 мільйонів життів, з них втрати України — 8 мільйонів, Німеччини — 6,5 мільйонів, Польщі — приблизно 5 мільйонів загиблих, а Росії 5-6 мільйонів. Отже, за своїми втратами у війні Україна стоїть на першому місці серед країн світу, а кожен шостий загиблий у роки війни — це наш земляк», — пише д-р Олег Гринів у статті «На морі крови та сліз».
Боротьба Німеччини проти більшовизму поставила «брата проти брата» не тільки українців, але і всі народи Східної Европи. Найбільше серед них було росіян, що билися в рамках Русской Освободітєльной Армії генерала Андрія Власова, якого німці захопили в полон в липні 1942 року і перемовили на свій бік.
Як в Першій, так і в Другій світових війнах було те, що українці мусили служити в чужих арміях і боротися за чужі інтереси, часто виступаючи по протилежних боках фронтів. Служили українці майже у всіх арміях Европи й Північної Америки, не маючи навіть своїх окремих національних з'єднань. Однак в українців була єдина мета — здобути свою державність, використовуючи кожну можливість політичної та військової кон'юнктури. Так поставали по німецькому боці різні військові одиниці: леґіон полковника Романа Сушка, Дружини українських націоналістів, Українська дивізія та Українське Визвольне Військо, не враховуючи допоміжних парамілітарних частин.
Самозрозуміло, що українські чинники старалися з цих, що були в німецьких збройних силах, створити одну українську армію під українською командою. Досягнення цієї мети натрапляло на перешкоди, як від німецьких, так і російських чинників. Німці триваліший час підтримували створення одного Комітету визволення народів Росії, який очолив генерал Власов.
Власов проголосив т. зв. Празький маніфест 14 листопада 1944 р. Німці поділилися на дві групи. Одна хотіла, щоб до комітету вступили всі народи СРСР й з'єдналися для боротьби проти большевизму, а вже згодом розглядали питання державности окремих народів. Друга група, до якої належали міністр східних окупованих земель Альфред Розенберґ і Отто Вехтер, була за створення окремих національних комітетів і національних армій.
Українці не погодилися на таку концепцію «репрезентації» в Комітеті визволення народів Росії, і тоді німці почали переговори з окремими національними представництвами щодо творення окремих національних комітетів і національних армій.
У такій ситуації українські чинники почали заходи для створення одної репрезентації перед німцями. У Ваймарі 19 лютого відбулося засідання представників «українських урядів і організацій». Головою зібрання обрали д-ра Костя Паньківського. У нарадах взяло участь 16 осіб. На пропозицію Володимира Доленка, було вирішено створити спільне представництво, до якого увійшли: д-р Кость Паньківський (представник ген. Шандрука), д-р Лабуцький (службовець німецького східного міністерства), інж. Євген Пастернак (від У ЦК). До цієї репрезентації увійшли теж представники політичних середовищ: від президента УНР Андрія Лівицького — полковник Михайло Садовський і д-р Т. Олексюк, від гетьмана Павла Скоропадського — д-р Борис Гомзин, від полковника Андрія Мельника — Михайло Мушинський. Не було тільки представника від Ст. Бендери, який в той час виїхав із Ваймара.