Зібрання тривало до 22 лютого, але його перервала повітряна тривога й бомбардування. Дальших зібрань уже не було, бо в Берліні 23 лютого німці врешті вирішили створити Український Національний Комітет.
Ситуація була непевна, а для декого, як, наприклад, для письменника Уласа Самчука, — це було вже «п'ять по дванадцятій». Він зустрівся з ген. Шандруком 19 січня 1945 року в Берліні. І описав тодішні настрої у своїх спогадах, які так і назвав — «П'ять по дванадцятій»:
«При обіді в Ексцельсіорі мій земляк М. повідомив мене, що прибув зі сходу генерал Ш(андрук), що хоче бачитися зі мною, а живе в цьому ж готелі. Я вирішив відвідати генерала. Застав його в ліжку, кілька ночей не спав... Коротко стислими словами оповіву що „там“ робиться. Содом і Гомора, якщо можна тут вжити цих абстрактних понять. Весь схід Німеччини в русі на захід. І переважно пішки. У снігу у метелицю, в мороз... Жінка генерала загубилась, і він у відчаю, де і як її знайти. І, між іншим, німці пропонують генералові творити українську армію. Ха-ха-ха! У „п'ять по дванадцятій!“ Генерал дав згоду, українці, мовляв, ніколи не відмовляться від армії, навіть на один день і де б то не було. Мені пропонує відділ пропаганди у тій затії.
Я в душі лише посміхнувся, а на зовні висловив думку, що пропаганда такого роду вже існує при міністерстві сходу. Генерал зазначає, що такого роду пропаганда мало йому імпонує, тепер, мовляв, потрібна інша і іншими людьми. Я дав зрозуміти, що в чуда не вірю, та ледве чи вірить в них і сам генерал. Я відійшов без нічого».
В лютому — березні 1945 року не було охочих очолити таке представництво. Українці мають свою приповідку, яку хіба недарма часто повторюють: «Моя хата скраю». То і в той час сама обережність підказувала стояти скраю, вичекати, аж поки справи виясняться. Генерал Шандрук не чекав збоку, а взяв у подіях активну участь. І це зробив, поборюючи особистий і загальний страх.
Страх — це загальнолюдська прикмета. Страх стоїть на заваді не одній шляхетній дії. Страх можна побороти відвагою і холодним розумом, про що так гарно висловився американський президент Рузвельт: We have nothing to fear, but fear itself — He сміємо нічого боятися, хіба самого страху. І так вчинив генерал Шандрук, який відважився на дію о «п'ять по дванадцятій». Цим він юридично і практично довів, за що український народ боровся. Так зробив проф. Кубійович, так зробили ті молоді і старші, які вступили до дивізії. Позитивна дія утверджує національну самопевність.
Кажуть, що однією з характерних рис українця є засада «моя хата скраю» — пасивно вичекати, аж доки ситуація виясниться. Так було в час визвольних змагань, коли «тутешні люди» чекали, чия влада візьме гору, так, як виглядає, є сьогодні в незалежній Українській державі, де навіть Верховна Рада ніби в інерції очікує, що станеться там, у Москві.
— Ви, українці, так звикли до поневолення, що не знаєте, що з самостійністю робити. Чекаєте, аж знову хтось прийде вами рядити, — сказав один литовський письменник нашому поетові Дмитру Павличкові.
Може, знову українські політики, як каже наша стара легенда, запросять нових варягів з півночі: «Приходьте і пануйте!»?
Інший аспект, який досі переважає в Україні, — це тавро «фашистських колаборантів» та «зрадників вітчизни». Якої «вітчизни» — польської, російської? Зате ніби забули про російських «фашистських колаборантів» Русской Освободітєльной Армії й ген. Андрія Власова, а в РОА служили сотні тисяч вояків, переважно росіян. Але вони, особливо серед українців, знаходять численних «колаборантів». Серед них на першому місці українські «буржуазні» націоналісти, дивізійники, упівці. Почалося ще від «зрадника» Мазепи... Кого він зрадив? В той час навіть жорстокий князь Меншиков, права рука царя Петра І, сказав, що Мазепа перейшов на бік Карла задля свого народу, а не через свої особисті амбіції. Це можна сказати і про дивізійників. Однак Меншикова не цитують, а донедавна (а може, ще й тепер) виклинали в церквах Мазепу, навіть у тих, які він збудував. Зате «народним героєм» проголошено Кочубея, що зрадив гетьмана Мазепу й свій народ.
Як «подякувала» Москва всім українцям, котрі розбудовували Російську імперію, починаючи від культури й церкви, а кінчаючи підкоренням нових територій та жертвами у «великій вітчизняній війні», — усім відомо.
«Московщини народ (а це переважно азіатсько-угро-фіннські племена, сколонізовані слов'янами) сприйняв мову, а вдачу', характер слов'ян зігнорував, а відтак залишився і далі в полоні своїх хижацьких інтересів, жадоби підкорювати, володіти чужим і жити з чужого» — писав визначний антрополог, етнограф і археолог Федір Вовк, (1847-1918).
До «фашистських колаборантів» зараховано також проф. Володимира Кубійовича. Американці протримали його кілька днів і випустили на волю. Його протести проти жорстокої поведінки німців Інтернаціональний військовий трибунал в Нюрнбергу взяв до акта оскарження. А Кубійович був той, що підтримував творення дивізії з українського боку.
Іншими «колаборантами» стали «СС-мани» дивізії «Ґаліцієн». Цю справу вияснив сам Гіммлер у 1944 році у листі до всіх своїх шефів, забороняючи називати українців і інших чужих вояків таким «почесним титулом» — SS Man. «Вони тільки ті, що тепер служать у Waffen-SS», — писав Гіммлер.
Деякі чужі дослідники, наприклад, David Littlejohn у праці Foreign Legions of the Third Reich, теж уважають, що Українська Дивізія наприкінці війни перестала належати до війська СС і перейшла до УНА.
Чи Українській Верховній Раді та урядові не взяти б приклад від інших держав й для національної злагоди зрівняти у правах всіх ветеранів війни? Це зробили балтійські держави. Зате в Україні дали особливі привілеї з нагоди 50-ліття «визволення України» внутрішнім військам НКВД, які не то що не «визволяли» народу на фронтах, але той не вишколений та неозброєний народ гнали на першу лінію просто на ворожі кулі і відбирали у колгоспників на здачу державі зерно, спричинюючи новий голод.
Наприкінці треба згадати, що генерал Шандрук виконав свій останній обов'язок супроти українського народу й Української Національної Армії. Він написав свої спомини й видав їх англійською мовою. Все його майно, в сумі кільканадцять тисяч доларів, після смерти його дружини він записав на Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА. Головна управа Братства цим заснувала Видавничий фонд ім. генерала Павла Шандрука.
Роман Колісник
ВІД ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» ДО 1-ОЇ ДИВІЗІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
оч минули десятиліття від створення дивізії «Галичина», проте від дня проголошення її творення до сьогодні довкола неї точаться контроверсійні оцінки: треба було її? Не треба було? Факт є, що вона існувала. Факт є, що вона мала позитивний вплив на формування політичної думки й виховання її вояків, які пройшли спільний бойовий шлях і полон. За що вони воювали — на це запитання може відповісти кожний вояк сам собі, бо він знає, і ніхто інший не зможе цього факту змінити, хоч як не старалися це робити совєтські чинники чи не старається непереконливо пропагувати дехто з українських науковців та журналістів в Україні й діаспорі ще й тепер, в час існування незалежної Української держави, витрачаючи шпальти паперу, якого й так бракує. Історик, політик чи дослідник — вони всі лише інтерпретують події, часто під впливом певного тиску чи минулого вчення. Що ще треба доводити? Котрий раз? І як?