Самі дивізійники багато написали про це. Взяти б хоч одного з них — Віталія Бендера, уродженця й вихованця Східної України, котрий двічі потрапляв з Червоної Армії в німецький полон. Першого разу йому вдалося втекти, і за це його совєтська військова контррозвідка — СМЕРШ (Смерть шпіонам!) — посадила в тюрму як зрадника. Тільки наглий наступ німців, що спричинив втечу аґентів СМЕРШу в паніці, залишаючи за собою ув'язнених, врятував, мабуть, йому і його товаришеві з полону й втечі життя. З другого полону він «утік» до Української дивізії. Прибувши на Словаччину до запасного полку дивізії в м. Чадці та побачивши, що ця «українська» дивізія одягнена в німецькі мундири, він під першим поштовхом хотів повертатися до полону, що дехто з його групи добровільно зробив. Однак він залишився і не пожалкував. Сам пише в спомині «Дивізія, гей, рідна мати»: «...Хоч мав я в Дивізії кілька прикрих моментів, але в загальному їх покрили помітніші позитиви. Найголовніше для мене є те, що Дивізія була моєю школою національної свідомости. Я прийшов до неї з цікавости, а розстався з нею зі зворушливими сльозами на очах. Значить, я не був її пасинком. Значить, Дивізія справді була моєю матір'ю» («Вісті», ч. 45-46, 1954, Мюнхен). Бендер згодом став відомим письменником, журналістом й визначним діячем Української Революційно-Демократичної Партії під проводом письменника Івана Багряного.
Після битви під Бродами дивізія стала «прибіжищем» для двох десятків тисяч українців, викинутих воєнними подіями напризволяще. «Ще в Чадці я звернув увагу, що ми вже мали 15 000 зареєстрованих новобранців. Та тоді якось про це не було часу думати, бо новобранці все ще до нас прибували. А тепер (весною 1945-го в запасному полку в Австрії), коли їх транспорт став рідкістю, коли добитись до нас охотникові належало вже до свого роду геройства, бо транспорту майже не існувало, а небезпека чигала на всіх шляхах, факт, що ми реєструємо 20 000 новобранців, став подією великого значення», — пише у своїх споминах «З Перемишля до Ріміні» Володимир Ґоцький.
Незважаючи на несприятливі обставини й події, український провід, тепер уже поза рідними землями в Німеччині, переговорював з німцями про створення Української Національної Армії. У тих переговорах з німцями брали участь представники всіх політичних і громадських середовищ, починаючи від уряду Української Народної Республіки, очоленого президентом Андрієм Лівицьким, Українського Центрального Комітету, а кінчаючи обома ОУН. Переговори почалися восени 1944 року, але затяглися аж до весни наступного року. Відступ на всіх фронтах і настоювання деяких німецьких кіл, щоб українці вступили до Комітету визволення народів Росії, очолюваного російським генералом Андрієм Власовим, були причиною протягання. Ніхто в той час не хотів брати відповідальности й очолити пропонований німецьким урядом Український Національний Комітет та взятися за творення Української Національної Армії з тих українських частин, які були в німецьких збройних силах. Очевидно, основою УНА мала стати дивізія, яка вже мала назву «Українська ч.І».
Тоді погодився очолити УНК і стати командувачем УНА генерал Павло Шандрук. За це йому належиться особливе визнання. Президент Андрій Лівицький підвищив його до генерала-хорунжого, щоб зрівняти його ступінь з рангом генерала Власова.
Взагалі уряд УНР в екзилі позитивно поставився до творення дивізії, маючи на меті творення українських національних збройних сил. Президент Лівицький доручив кол. старшинам Армії УНР голоситися до дивізії. Вони виконали цей обов'язок, і багато заплатило своїм життям, між ними відомий майор Микола Палієнко, котрий загинув у боях під Бродами.
Генерал Шандрук почав організовувати свій штаб. Заприсягли на вірність українському народові частини під командою полк. Дяченка в Німеку під Берліном, які стали ядром 2-ої дивізії УНА.
Приїхавши до дивізії, яка в той час була на фронті в Австрії під Фельдбахом, ген. Шандрук поробив заходи для перебрання її командування й переходу в 1-шу дивізію Української Національної Армії. (Офіційно назва була «1-ша Українська дивізія Української Національної Армії». На таку назву склалося дві причини. По-перше, дивізія носила німецьку офіційну назву «українська ч. 1», і, по-друге, як пояснював ген. Шандрук, в той час існувала можливість, що вже створеній УНА схочуть підпорядкуватися дивізії інших народів, що були в німецьких збройних силах, наприклад, білорусів — тоді були б в УНА 1 -ша українська дивізія і 1-ша білоруська дивізія). Першим кроком у цьому напрямі було заприсяження вояків дивізії на вірність Україні, що відбулося 24 квітня 1945 року. У цій урочистості взяли участь цілий 30-й полк, що стояв у запасі поза фронтовою лінією під Фельдбахом, та вояки-представники з усіх частин і підрозділів дивізії. Ген. Шандрук теж привіз із собою відзнаки-тризубці на кашкети. Під його наглядом опрацьовано довше розпорядження про повну «українізацію» дивізії, тобто відхід з неї німецького персоналу, котрий на той час становив 11 % її складу. На нового командира дивізії намічено генерала Михайла Крата, полковника царської російської армії і Армії УНР, який під час Першого зимового походу виконував обов'язки начальника штабу Запорозької дивізії. До повного підпорядкування дивізії УНАрмії не дійшло, бо настала капітуляція.
Факт, що українські ветерани визвольних змагань і молоді вояки, що пішли їхнім шляхом, на їхній заклик, до дивізії добитися своєї мети — творення Української Національної Армії, — не повинні забувати українські історики й дослідники. Бо які кращі альтернативи існували в той тяжкий для українського народу час? Методи для осягнення наміченої мети бувають різні, і ніхто наперед не знає, котрі принесуть успіх.
Богдан Бора
ВІРНІСТЬ
Мирослав Малецький
РОКОВИНИ ОДНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОДИНИЦІ
За свій рідний край,
За стрілецький звичай,
За волю України!
ова про 1-шу Українську дивізію («Галичина») Української Національної Армії. Відмічаючи золотий ювілей її створення, не одному з її учасників, сучасників та зацікавлених історією насувалися питання: чи потрібно було її організувати? Яку, й чи взагалі відігравала вона роль у боротьбі за самостійність України? Яке її місце в історії українського війська?
Питання дивізії тепер зактивізувалося, особливо у відродженій Українській державі. В радянській дійсності небагато про неї знали. Українську історію там фальшували, перекручували, а то й промовчували, а за саму прихильну згадку про дивізію кримінально карали. Часами вона була «білою плямою» в історії, і тоді про неї глухо мовчали; а часами, зокрема в останніх роках совєтської імперії, вона стала «чорною плямою», в якій офіційна пропаганда бачила все «глобальне зло» та змальовувала її як непримиренного «ворога народу».
Час проминає скоро. Від дня створення дивізії проминули десятиліття — це досить, щоб глянути на ту подію з історичної перспективи. Документів та писаних матеріалів не бракує. Саме ствердження факту без дослідження поодиноких умов — це як фраза, вибрана з контексту, не вистачає навіть на одновимірну оцінку. Тим часом питання дивізії складне. Його треба розглядати з аспектів — політичного, мілітарного і морального.