Микола Степаненко,
ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ — ЩЕ ОДИН ЕТАП У БЕЗПЕРЕРВНІЙ БОРОТЬБІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Доповідь на бенкеті з нагоди відзначення 25-ліття створення дивізії «Галичина» (Торонто, Канада, 18 травня 1988 року)
Як про це свідчить Командувач Української Національної Армії генерал Павло Шандрук, від Президента А. Лівицького він «мав всі повновласті». Державний Центр УНР в особі сл. п. Президента А. М. Лівицького стояв при народженні Української Національної Армії і її Першої Дивізії. Генерал Шандрук далі зазначає: «Український Національний Комітет з одного боку, Уряд УНР з другого — своїми актами призначили мене Командуючим Українською Національною Армією». Цим далекосяжним рішенням Державний Центр УНР зв'язав у нерозривну гірлянду нашої новітньої історії збройну боротьбу за підновлення Української держави, розпочату «в огні і бурі революції» 1917 року, з її найновішим етапом. Інакше і не могло бути, бо Перша Українська Дивізія і Українська Національна Армія часів Другої світової війни були законними спадкоємцями і продовжувачами вікопомних діянь Армії Української Народної Республіки, Української Галицької Армії, Легіону Українських Січових Стрільців, Карпатських січовиків. Ні Уряд УНР, ні його героїчна Армія після понад трьохрічної нерівної і виснажливої боротьби з відступу на територію тодішньої Польщі не капітулювали й не укладали жодного перемир'я з московськими комуністичними наїзниками й ніколи не визнали совєтського режиму, накиненого українському народові силою большевицьких багнетів і немилосердного терору. Мільйоннові жертви українського народу, що впали від рук московських окупантів від часу нашої тимчасової мілітарної поразки 1921 року до вибуху Другої світової війни 1941 року в безконечних чистках, штучно організованому голодові, безнастанному винищенні державно-політичних і культурно-освітніх сил, масових ув'язненнях і депортаціях та інших вишуканих, систематично і безоглядно впроваджуваних формах народовбивства, повністю виправдали це рішення тогочасного громадського і політичного проводу української нації. Це рішення наших суспільних і державних чинників випливало не з чужих спонук, а з органічно української, активної, будуючої, самостійницької орієнтації, яка була висловлена ще в програмі кирило-мефодіївців, у полум'яній творчості геніальних Шевченка, Франка і Лесі Українки, у платформах суспільних і політичних організацій кінця XIX — початку XX ст., нарешті в рішеннях Української Центральної Ради і численних з'їздах вояків, робітництва й селянства та в урочистих проголошеннях вільно вибраного парламенту й уряду суверенної України, в заповітах будівничих і батьків відродженої державности. Це рішення, зокрема, ґрунтувалося на заповіті Симона Петлюри, який був «глибоко переконаний, що народне право здобувається та забезпечується лише військовою силою», який «надавав військовому чинникові першорядного значення в справі осягнення української незалежности», який постійно учив нас доглибно перейнятися ідеєю оборони Батьківщини:
«...не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття, творчої любови до Батьківщину сторожкости до ворога та помсти за кривду заподіяні нам, — в симбіозі тих елементів знайдемо вірний шлях до звільнення і програму для будівництва» («Тризуб», 15).
Творячи Першу Українську Дивізію і Українську Національну Армію, наші суспільні й державні чинники мали на оці якраз оцей заповіт Симона Петлюри, вони виходили із розуміння ваги збройної боротьби нації, із нашої власної визвольно-мілітарної ідеї, із доцінювання значення військового знання, військової професії, із національного обов'язку, державницької традиції й рації. Те, що було створено в ті бурхливі часи, могло бути створеним тільки так, і ми настільки почуваємось дозрілими, як модерна нація, маємо стільки почуття національної гордости, що не потребуємо ніяких поблажливих виправдань. При цій нагоді доречним буде пригадати слова Володимира Винниченка, який про подібну ситуацію у 50-ті роки говорив такими словами:
«Ми сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахливий „застенок“ усякої волі і права».
Перефразувавши ці слова стосовно до умов, що існували 25 років тому, ми могли б сказати, що із тих самих причин ми не боялися ні німців, ні австрійців, ні італійців, ні румунів, ні мадярів, хоч стільки вони завдали нам шкоди і страждань; ми не боялись би ні французів, ні англійців, ні американців, ні канадців; ми справді не боялись би й диявола, якби він пекельним вогнем захотів спопелити московсько-комуністичну в'язницю народів. На заклик тих чинників, давши єдино можливу і очікувану відповідь, 80 тисяч добровольців, квіт української нації, виявили тим самим глибоке національне почуття, свідомість суспільного обов'язку, національно-громадську здисциплінованість і пошанування власних авторитетів, сторожкість до затій усякого ворога нашої державности, готовність до «помсти за кривди, заподіяні нам», зневагу до небезпек і терпінь. На шевченківський заклик — «Борітеся — поборете!» ви — старшини і вояки Першої дивізії — відповіли франківським: «У завзятій важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!», створивши цим вічно живу й натхненну леґенду організуючої соборности, яка рішуче й назавжди перекреслила рабську психіку дрібного партикуляризму і інферіорного хахлацького хитрування.
Понад 50 років тому також на шевченківський заклик «Борітеся — поборете!» в цей самий спосіб відповіли одягнені в чужі мундири московського імперського війська вояки Гвардійського Волинського полку, які започаткували перший період Другої після Хмельниччини Великої Національної Революції. 25 років тому героїчними звершеннями Української Повстанської Армії, боротьбою Українського Визвольного Війська і славними битвами Першої Дивізії Української Національної Армії було виповнено другий період Другої Великої Національної Революції. Третій період цієї самої Великої Національної Революції, головними рушійними силами якого будуть також, правдоподібно, українські вояки, одягнені в уніформи чужонаціональних армій, бо така вже невідворотна доля поневоленої нації, виростає і формується на наших очах. Воістину — «Пора се великая єсть!» Тільки безнадійно глухий не чує громів «благородної пори», що невідкладно й приспішено наступає!
Відзначення наших великих річниць, в тому числі і 25-их річниць Першої Української Дивізії та Української Повстанської Армії, що є рівнорядними складниками другого періоду Великої Національної Революції, було б безпредметним, якби ми при цих нагодах виразно собі не усвідомлювали, що не може бути якоїсь третьої революції без переможного закінчення Другої Великої Національної Революції, розпочатої 50 років тому і тимчасово здушеної ордами московських большевиків, які окупували землі Української Народної Республіки і свій концентраційний табір назвали Українською Совєтською Соціалістичною Республікою. Не може бути й іншого шляху, крім шляху, визначеного ідеалами 22-их січнів: шляху народоправства, повної суверенности й соборности. Не може бути й якоїсь іншої третьої сили, крім національної, в ґрунті речі націоналістичної у всеохопному розумінні цього слова, самостійницької сили, безкомпромісно наставленої на доосновне зруйнування новітньої «тюрми народів», цього «жахного „застенку“ усякої волі і права», — що зветься СССР. Важливим складником цієї сили є і українці, що перебувають поза межами того «жахного застєнку», в тому числі насамперед у країнах Північної Америки. Не забуваймо, що весну національно-державного відродження принесли на землі українського материка ластівки з чужини і когорти самовідречних патріотів, що гуртувалися й вишколювалися в Галицькій волості, яка жила в комплексі конституційно-правної держави. Силою обставин ця роль припадає тепер канадським Києву, Львову, Полтаві та американським українським метрополіям.