Але жаданий кінець не надходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест у коридорі здавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно з'являвся чобіт, ми з камери вгадували, — котре «число» забирає. А час, поки він йшов від канцелярії, був вічністю. Вічністю невідомого в секундах: по нас, не по нас?..
Так минали доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу покидати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — «Параша». Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загніжджуватися найгрізніша для в'язня небезпека — апатія. Я постійно вигадував плани втечі з кацету, але по деякім часі виявлялося, що з моїх планів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь план, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксенгавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими баштами з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.
Остаточно впевнившись, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили зі списку живих. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми звикли дивитися їй в очі. Але щонайгірше для вояка — це вмирати «бараном», вмирати без можливости поборотися зі смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.
Повсякчас між в'язнями курсувала «пошта». Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкл Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.
З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембриджем — я. В депозиті в нас були гроші, і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір з «Volkisher Beobachter». Ми крутили з махорки грубезні «сигари» і на проході або через «пошту» передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не втрачав гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та «Гавану». Кожного разу жартував: мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великі справжні «гавани» нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки.
Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, він закинув їх і цілу годину «танцював» по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.
Наш Майкл цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з «Целлєнбау» лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може, ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг Майкл та інші товариші по недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.
Під кінець жовтня 1944 року забряжчали замки нашої камери. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже був підполковник есесів та одним чином вищий по службі. Він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс дуже приємну новину: за пару днів ми будемо звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла — тобто дати нам ту вістку, якої ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників усіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі це не сталося тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.
Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що саме ця обставина врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СРСР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутися на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув'язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме: що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СРСР і Німеччини, коли вся територія країни переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб мені дали змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п'яти тисяч відповідних людей і щоб нас перекинули авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СРСР. Цей проект тепер, аж за рік, почав набирати реальних форм, коли німці втратили надію на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.
Друге, що нам заявив Вольф, — це те, що вони створюють спільний блок народів, поневолених комунізмом, і що на чолі цього блоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету «народів Росії» та головнокомандувач Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене, чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова. На це я відповів, що готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим або з ким іншим з росіян, але можу зараз його запевнити, що з нашої розмови нічого не вийде. Я знаю політичну платформу генерала Власова, який стоїть за «єдіную, нєдєлімую» російську імперію і бореться за визволення «народів Росії». Таких «народів Росії» вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки «народ Росії» і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми — себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про «народи Росії» москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань. Почувши таку відповідь, д-р Вольф аж підскочив:
— Donnerwetter! Що це за комедія? Кого з вас не запитай — всі дають ту саму відповідь. Невже ви маєте тут змогу зговорюватись? Лівицький у Варшаві говорить те саме. Скоропадський в Берліні говорить те саме, Мельник, Бандера і ви тут в Саксенгавзені говорите те саме. Що все це має означати? Ми хочемо змонтувати якнаймогутніший спільний фронт проти комунізму, а ви його нам розбиваєте. Я даю вам три дні часу подумати над цим питанням.
На це я йому відповів, що якраз над цим питанням нам немає потреби думати. Воно вже передумане кожним з нас, починаючи від колиски. Це не є жодна змова, а політична концепція. Всі неросійські нації ведуть боротьбу насамперед за своє національне визволення з-під будь-якої Росії, а вже на другому плані стоять у нас соціальні проблеми. Кожна нація побудує у своїй суверенній державі таку систему, яка відповідатиме її життєвим потребам та історичним традиціям. Всі ці нації вважають комуністичну систему за антибожу, шкідливу і злочинну. Тому й готові поборювати її всіма своїми силами, координуючи свою боротьбу з іншими антикомуністичними силами. Коли росіяни стануть на платформу суверенности всіх цих націй і не вважатимуть їх «народами Росії», тобто колоніями, тоді вони можуть бути нашими союзниками проти комунізму. Якщо ж вони і далі будуть великоросійськими імперіалістами, то автоматично стають у табір практичних та потенціальних союзників комунізму. Ми певні, що чи білі, чи червоні росіяни добровільно не зречуться колоніально-імперіалістичної політики. Зречуться вони лише тоді, коли їхня імперія буде розбита зовнішніми силами.