Усі ці совдепівські релікти можна перелічувати й перелічувати, бо це — окрема тема, яка заслуговує дуже докладної розмови, заслуговує чесного й відвертого зізнання про те, що ми живемо в епоху, що її можна означити синьо-жовтим серпом і молотом. І ніби вже не старе, але ще й не нове. Одне слово, переходова доба, яка розтяглася неймовірно довго. Понад двадцять років незалежності, а ще додати трохи менше за двадцять — і вийде ціле сорокаріччя, що дорівнюватиме тому періоду, впродовж якого Мойсей водив євреїв по пустелі. Отак і ми бредемо по посткомуністичній пустелі. І схоже, що наше безцільне бродіння, в якому нашим незмінним супутником є тільки соціальна депресія, може бути ще довшим, аніж у євреїв із Мойсеєм на чолі. Це цілком реальна загроза в тому разі, якщо «донецька окупація» України, яка почалася три роки тому, триватиме довго.
«Донецькі» принесли з собою постсовдепівську субкультуру, взорування на всі радянські цінності й мавпування політичних та естетичних мод Росії, культивованих режимом Путіна. «Донецькі» призупинили не тільки процес українізації, яка хоч і заповільно, та все ж помітно відбувалася в Україні, вони розгорнули відверту деукраїнізацію, найвиразніше виявлену в освіті й культурі. Якщо в громадському житті все одно утривалюються україноцентричні настрої, поширюється розуміння саме українських цінностей, то наш офіціоз (президент, кабінет міністрів, парламент, за винятком частини опозиції, органи влади обласних і районних масштабів) культивує ціннісні орієнтири УРСР.
Тому нині на кожному кроці нас переслідує відчуття дежавю: це ми вже неоднораз бачили, це ми «проходили», все це довкола нас уже було. Ми не рухаємося вперед, а занурюємося в минуле, від якого так відчайдушно втікали, виривавшися з Радянського Союзу. А особливо різко радянізація всіх сфер нашого життя (а попереду тут іде, звичайно ж, віддана на відкуп Табачнику освіта) розгорнулася саме з появою на владному олімпі «команди» Віктора Януковича.
Тому важко навіть уявити, що офіційна українська історична наука спокійно й неупереджено витрактовуватиме такий матеріал, як, скажімо, історія Української дивізії «Галичина» чи Української Національної Армії. Вже здобуте нею в цих темах сьогодні замовчується або й ревізується під кутом радянської історіографії. Наші історики полохливо озираються на владу, добре знаючи, що їй точно не сподобається саме україноцентричний підхід в оцінці тих сюжетів Другої світової війни. А влада, своєю чергою, догідницьки ловить погляди Кремля, запобігливо потоптуючи все, що може прогнівити кремлівських верховод.
Якщо ще на УПА з немилосердним скрипом наші офіційні, годовані державою, історики сяк-так погодилися (щоправда, сьогодні УПА вже або вимарують зі шкільних підручників, або ж знову перефарбовують у зловісні тони), то саме дивізія «Галичина» й УНА так і лишилися темою небажаною, або ж тією, де дефініції (в ледь-ледь пом'якшеному варіанті) виходять з арсеналу української радянської історіографії. Але кожен не зашорений погляд на всі ці події відразу ж виявляє, що, по-перше, нічого аж такого архіскладного для зрозуміння там немає. Українці, як і кожен поневолений народ, шукали варіантів для національного визволення. Історія давала шанс у Другій світовій війні, коли вони виступлять на боці ворога СРСР.
Це — непреложна істина: уярмлений народ має всі права на всі форми боротьби за своє національне визволення. Ось із цього треба виходити, оцінюючи не тільки історію дивізії «Галичина» чи УНА, а й усі діяння та зусилля українських людей у їхніх намірах завалити комуністичну імперію, використовуючи для цього зудар двох зловорожих сил. І про це вже не раз було мовлено в Україні і з високих трибун, і зі сторінок патріотичних часописів.
По-друге, якщо дивитися на світ справді українськими очима, то жодної контроверзи в цих сюжетах не спостережеш. Інша річ, якщо ти віруєш у «Велику вітчизняну», а з цим і в ієрархію нав'язаних комуністичним режимом цінностей. Ґустав Флобер сказав: «Давньоримську історію треба переписувати через кожні десять років». Ясна річ, там, у минулому, нічого не змінюється. Перемоги не стають поразками, а поразки — перемогами. Могили загиблих лишаються на своїх місцях, і мертві не стануть живими.
Але в динамічному житті суспільства, бува, змінюється ієрархія цінностей, з'являються нові запитання до минулого. Воно починає бачитися в нових дискурсах. Раптом у ньому відкривається той зміст, котрий не добачався раніше. Отже, знову й знову допевнюєшся: багато що залежить передовсім від оптики. Як відомо, вона є індивідуальна і є суспільна. От саме з суспільною на нинішньому етапі нашої історії і маємо проблеми.
Ця книжка, незважаючи на всю її жанрову розмаїтість, несе читачеві вичерпний компендіум інформації про Українську Національну Армію.
Вона цінна для істориків, оскільки містить у собі конкретні подробиці, вельми важливі для формування наукових узагальнень. Беззаперечно, що вона буде корисною і для звичайного читача, не надто обізнаного, як мовиться, з історією питання — з уміщених тут матеріалів читач сформує враження про те, звідки взялася УНА і навіщо вона була. І, можливо, саме це змусить читача під новим кутом зору глянути на історію Другої світової війни і воднораз на роль і місце в ній українців.
Павло Шандрук
1-ША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ І УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ
очну від справ постання та існування дивізії «Галичина».
Організацію дивізії в окупованій німцями частині Галичини проголошено 30 квітня 1943 року, коли кожному не лише воякові, а й мало обізнаному у військових справах цивільному громадянинові було цілком зрозуміло, що Німеччина війну програла, оскільки німецькі війська безперервно і безнадійно відступали.
Громадсько-політичну відповідальність за створення дивізії нормально взяв на себе Український Центральний Комітет, складений з відомих українських діячів та досвідчених ветеранів Першої світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала адміністративно-організаційним органом дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ не знали про плани німецької верхівки щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно ознайомлені з політичними і територіальними посяганнями Гітлера та його ближчого оточення, які він так виразно, без найменшого приховування імперіалістичних тенденцій, проголосив у «Майн Кампф». Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для формування дивізії, а й, уже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні, дали для тої співпраці свій громадський авторитет і своє ім'я.
Немає необхідності довше і ширше пояснювати причини таких дій — ті українські патріоти бачили й навіть на собі відчули майже дворічне панування червоної Москви під час першої окупації москалями в 1939-1941 рр. Реакція з боку населення Галичини на відозви про вступ до дивізії перевищила найоптимістичніші сподівання — замість передбаченого контингенту близько 20.000 зголосилося 80.000 добровольців. Бо ж населення Галичини, якому теж добре дався взнаки німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з московським окупаційним режимом і з двох лих вибрало менше — в довірі до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти другого, жахливішого в своїй нелюдській поведінці. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифр, з ентузіазмом — психологічно зрозуміла реакція реваншу за духовні, матеріальні, фізичні і політичні кривди.