Лише за 10 днів була створена Бригада Особливого Призначення (парашутна) на чолі з отаманом Т. Бульбою-Боровцем. Бригада Вільного Козацтва полковника Терещенка сама зголосилась до УНА. Таке ж прохання висловив і командир 281-ої запасної бригади полковник Ф. Гудима. Ця бригада стояла в Данії. Про своє бажання влитись до УНА заявили 2 полки в Бельгії та Голландії. Окрім того, ген. П. Шандрук залучив до новоствореної армії протилетунські батареї, що складались з українського юнацтва. Потенціально УНА мала шанси стати потужною силою.
Коли ж говорити про реальні наслідки, то треба згадати слова генерала П. Шандрука з листа до єпископа Івана Бучка від 20 червня 1945 року. «Головним своїм завданням, — писав генерал, — я мав випровадити дивізію з фронту протибольшевицького, щоб урятувати перед нещастям передачі людей большевикам у випадку капітуляції Німеччини. Це мені, мимо всіх труднощів, які ставили німці не так через злу волю, як через свій побут до останньої хвилини, вдалося. Дивізія майже без втрат у людях, хоч втратила всі обози, була перепроваджена на час на територію, окуповану англійцями та американцями...».
Ставлення альянтів до наших вояків — це найвагоміший аргумент на користь того, що вони гідно перейшли тяжкими дорогами Другої світової війни і не причетні до злочинних дій гітлерівців.
Олег Гринів
ЖЕРТВА ОКУПАНТІВ, ПАТРІОТИЧНИЙ ПОРИВ ЧИ ВИМУШЕНИЙ ВИБІР?
ині ми звертаємось до сторінок історії Другої світової війни без більшовицької заідеологізованости. Спроба об'єктивного аналізу долі українського юнацтва, яке було залучене німецькими окупантами до протилітунської оборони, виходить далеко за рамки історичної науки, позаяк торкається тисяч наших сучасників.
Жорстока війна залишила тяжкий слід на поколінні українського юнацтва, яке намагались використати дві ворожі сили — більшовицька Москва і гітлерівська Німеччина. Трагічну долю української молоді на боці Москви офіційна компартійна пропаганда видавала за совєтський патріотизм і захист інтересів нашого народу. Цілком протилежне ставлення формувалось до тих юнаків і дівчат, які опинились на окупованій німцями українській землі та їх мобілізовували для допомоги їхній армії. Трагедія цієї частини української молоді до цього часу залишається «білою плямою» в історії, хоч вона дає змогу глибше зрозуміти, чим обернулось для нашої нації її бездержавне існування.
Безумовно, втягнення 15-18-річних юнаків до військової служби в часи війни суперечило елементарним вимогам педагогіки та етики і порушувало міжнародне право. Проте тоталітарні режими не зважали на права людини, не кажучи вже про педагогічні та етичні правила. Вони йшли далі: до військової служби залучались навіть дівчата.
До речі, німецьке юнацтво було мобілізоване для допоміжної служби фронту ще восени 1942 року формально за ініціативою керівництва «Гітлерюґенд», яку схвалив фюрер. Проте навіть самі німці поставились до цієї акції неоднозначно. Якою могла бути реакція батьків, не викликає сумніву, але вона не могла втілитись в якісь відверті протести. Ставлення політиків висловив у листі до Ґерінґа 3 листопада 1942 року Г. Шахт. Він писав: «Притягати 15-річних до служби може бути виправданим з військового погляду, але воно підірве впевненість німецького населення щодо перемоги». Такий військовий погляд ґрунтувався на тому, що праця юнаків на допоміжних ділянках звільнить для фронту певну частину військовиків.
Про використання для протиповітряної оборони українського юнацтва німці заговорили на початку 1944 року, коли більшовики вже були в Галичині. Окупанти намагались отримати підтримку від Українського Центрального Комітету, як єдиної легальної української організації в Генеральній Губернії. Однак голова У ЦК Володимир Кубійович зайняв негативну позицію. Професор Зенон Зелений, керманич Відділу опіки над молоддю і родиною в УЦК, так пояснював ставлення до німецької акції: «З нашого боку спротив цій акції був диктований педагогічною совістю, бо ж усі виховні принципи були і є противні втягненню дітей до військового діла (діти фізично нерозвинені, до військових риґорів не привчені, психічна й інтелектуальна структура не завершена, і тим самим вони не свідомі завдань і наслідків акції)».
Треба зазначити, що за розпорядженням шкільної влади вже в лютому 1944 року учнівська молодь почала залучатись до протиповітряної служби в школах у тому разі, якщо її не могли забезпечувати учителі та батьки. Йшлось про юнаків віком від 14 років (потім — від 15 років) і дівчат — від 16 років. Проте такі дії мали локальний характер.
Становище змінилось після того, коли в квітні 1944 року німцям вдалось пригальмувати наступ більшовиків.
Німецькі окупанти постійно підкреслювали, що акція залучення молоді до служби в протиповітряній обороні на боці Німеччини має на меті захист України від більшовицької навали. Отже, вони пробували торкнутись патріотичних струн нашого юнацтва. Було випущено три відозви.
У відозві «Український юначе!» наших хлопців закликали виконати «заповіт героїв Крут» і вступити в ряди борців разом з молоддю Европи, щоби допомогти в боротьбі проти заклятого ворога українського народу — більшовизму і боротись за волю «української батьківщини в Европі єдности, свободи й справедливости» та співпрацювати для нової Европи.
Як перша, так і друга відозва «Українські батьки!» вийшла без підписів. Основна ідея другої відозви віддзеркалена в таких словах: «Молодь Европи бореться проти спільного ворога, а матері всіх Европейських народів глядять спокійно у майбутнє, що його виборять їхні сини. Там, де ціла Европа бореться проти спільного ворога — большевизму, не сміє забракнути української молоді!».
Вже тут німці лукавили, адже відозва випущена після того, коли в Европі відкрився другий фронт.
Відозва запевнювала батьків, що їхні діти будуть під належною опікою українських священиків, отримуватимуть українські книжки та часописи і матимуть відповідний медичний догляд. Вони зможуть користуватись відпустками, листуватись з батьками. Та ще більші перспективи відкриються, мовляв, перед ними через два роки служби. «Першуни, — записано у відозві, — матимуть змогу студіювати за допомогою держави і матимуть право на безплатний вишкіл у їхньому званні».
Під третьою відозвою «Українська молоде! Твоє місце між нами!» стояли прізвища трьох керманичів — Відділу молоді УЦК Зенона Зеленого, Військової управи — Альфреда Бізанца і канцелярії Військової управи — Осипа Навроцького. Якщо хтось знав заздалегідь про цю відозву, то ймовірно тільки Альфред Бізанц, колишній підполковник УГА та Армії УНР, а в часи Другої світової війни, як згадувалось, голова Військової управи дивізії «Галичина». Він дав зрозуміти, що «підписи під відозвою поклало Гестапо, не питаючи нікого про згоду», бо «акція наказана самим Гітлером». Отже, протести марні.
Остання відозва ставила українській молоді за приклад німецьких ровесників, де п'ятнадцятирічні юнаки «діють активно як помічники в протилітунській обороні, а десятирічні хлопчики збирають прядиво і працюють як вістуни в авіації». Схвалювався також внесок у боротьбу проти ворога молоді Франції, Словаччини, Італії, Угорщини, Болгарії та Румунії. «Українська молоде, — запитувала відозва, — хочеш цим подіям, які Тебе безпосередньо обходять, приглядатися бездільно? Саме в цьому моменті, коли Твоя тісніша Батьківщина загрожена большевизмом, коли щодня приносяться криваві жертви на те, щоби Галичина лишилася тим, чим вона є, а саме Европейською країною».
Викликає здивування те, що Галичина тут названа Европейською країною, хоч відозва адресована українським юнакам.
Виникає питання: як здійснювалась сама акція? Автор праці «Військова управа та українська дивізія „Галичина“ Роман Колісник пише, що вербування відбувалось різними засобами пропаганди, обіцянками, а інколи шантажем і погрозами. Ще однозначніше висловився Зенон Зелений: „Методи цього набору були прості — дітей просто гнали до війська“».