Дещо інакше підійшов до цього питання американський історик Джон Армстронг. Він писав: «Сильне бажання українців створити міцну регулярну військову силу виникло з традиційного нахилу і раціональної калькуляції. Козацький мотив, що проник українську історію, спонукав сучасне покоління вважати досвід із зброєю основним атрибутом мужчини, а також істотним оборонним чинником України, що опинилась між сильними сусідами. Такий свіжий спомин про визвольну боротьбу Першої світової війни сильно скріпив традиційну пошану до збройних сил».
Звернемось до тих, хто в той час змушений був сам відповісти на питання: куди йти? Богдан Саламаха, який пішов у юнаки разом з рідним братом Володимиром, розповідає, що перше більшовицьке «визволення» галицьких земель допомогло зрозуміти справжню суть більшовицької неволі, а тому друге «визволення» наводило страх. Йти в УПА хлопці були ще занадто молоді. «І тому, — згадує Богдан Саламаха, — ми вирішили продовжувати навчання. А головне, думаю, було і те, що вже було видно: війна йде до свого фіналу, і, можливо, в тому випадку саме більше шансів лишитися живим». Врешті, в дивізію «Галичина» пішли отці — настоятелі Богдана з Малої духовної семінарії у Львові, чим дали особистий приклад семінаристам.
Не треба забувати тодішнього режиму, встановленого німцями на окупованих землях. Над юнаками тяжіла небезпека збірної, тобто колективної, відповідальности за різні вчинки проти німців. Під таку кару могли попасти й невинні. Не забуваймо примусового вивезення молоді з окупованих земель на примусові роботи в Німеччину.
Забираючи українських юнаків, німці не хотіли залишити їх як «живого матеріалу» більшовикам. «Визволителі» з відбитих від німців земель забирали дітей і гнали їх на першу лінію фронту.
Як і більшовики, німці вдавались до пропагандистських заходів. Вони привезли до Львова 210 добре одягнених і бадьорих юнаків з табору в Переворську. Формальна підстава полягала в тому, щоби юнаки попрощались з рідними перед від'їздом до Німеччини, а насправді німці мали намір заманити інших хлопців до служби в протилітунській обороні.
20 липня 1944 року з'явилась летючка з закликом до українських дівчат. В ній писалось: «Стань дружинницею авіації і візьми участь у боротьбі за вільну й нову Україну в Европі єдности, свободи й справедливости».
Летючка з'явилась у час, коли, за словами Зенона Зеленого, «валки з утікачами з України котились без перерви». Напевне, вони впливали більше, ніж суворі німецькі порядки і добре поставлена пропаганда. Як наслідок, юначок почало зголошуватись більше, ніж юнаків.
Так було залучено на військову допоміжну службу близько 10 тисяч українських юнаків і юначок, що становило десяту частину всіх мобілізованих німцями їхніх ровесників у різних країнах. Лише угорців і росіян було більше (відповідно — 50 і 14 тисяч). До них треба додати 7 тисяч латишів, 3 тисячі білорусів, 1,2 тисячі литовців, а також десь з 15 тисяч юнаків і юначок інших національностей (арабів, бельгійців, голландців, греків, італійців, словаків, французів, татар і т.д.).
Для української молоді встановлено два роки служби, що ставило її в невигідне становище порівняно з іншими народами. Наприклад, цей термін для естонців обмежувався сімома місяцями.
Ще одна несправедливість щодо української молоді, якої не знали представники інших народів. Німці фактично протиставили галицьких юнаків і дівчат молоді з Центральної України, Волині, Полісся та Підляшшя. Перших називали галичанами, і вони мали синьо-жовті опаски з золотими левами в ромбі, а другі — замість лева носили тризуб.
На жаль, для такого протиставлення можна було знайти аргументи, бо між галичанами та вихідцями з Центральної України виникали конфлікти на мовному ґрунті, оскільки наддніпрянці нерідко розмовляли між собою по-російському, проти чого протестували галичани. Проте такі незгоди вдавалось залагодити при вдумливому підході. Так, наприклад, врегульовувались конфлікти серед юначок у таборі в поморському місті Пютніці. Лише 7 дівчат серед 300 наших землячок відгукнулось на заклики пропагандистів з РОА, хоч ніяких перешкод не було. Ці семеро визнали себе росіянками. Поволі між наддніпрянками та галичанками запанувала «повна згода». Цьому сприяли, зокрема, заходи, які організовував педагог Тиміш Білостоцький (організовані лекції, бесіди, спільне виконання пісень тощо).
Німці, як дуже скоро виявилось, не мали твердого наміру виконувати обіцянки, які вони давали українським юнакам і дівчатам та їхнім батькам. Життя в таборах було далеке до задекларованого у відозвах. Про це писали батьки з Криниці. Вони зазначали, що при наборі юнаків порушувався принцип добровільности, деякі учні зголосились до табору без згоди батьків і навіть проти їхньої волі. Володимир Кубійович теж звернувся до «уряду» Генеральної Губернії.
«Відносини, — писав він, — в таборі (в Неполомицях біля Кракова — О.Г.) не добрі. Діти, не маючи своїх виховників, почуваються погано. Маємо відомості, що подекуди дають дітям у таборах горілку й цигарки. Прошу вплинути на комендантів таборів, щоб замість цього давали дітям більше цукру й молока».
Батьки з Криниці поставили ряд вимог. Насамперед їх турбувала навчально-виховна робота в таборі. Вони порушили питання, щоб навчання було «справжнє і систематичне», а діти «були забезпечені культурою і виховною опікою». До цієї роботи вимагали залучити українських педагогів, священиків, лікарів, а також виховників з дивізії «Галичина», а не німців з Поволжя чи інших країв. Аби уникнути можливих конфліктів з місцевим польським населенням, пропонували перенести табір з Неполомиць до Криниці.
Після закінчення служби, жадали батьки, хлопці мають бути повернені до родин і не залучатись до інших військових формувань чи якихось примусових робіт. Нарешті, батьки домагались, щоб «не видавати дітям горілки, зате більше товщу й цукру».
Ще тяжче було для юначок. Наші дівчата йшли на курси медсестер або доглядати у шпиталях поранених земляків. Проте після короткого вишколу вони попадали в тяжкі умови. Найтяжче жилось дівчатам у вже згаданому таборі у Пютніці, де обов'язки коменданта виконувала жорстока за характером лікарка-німкеня. Вона постійно принижувала гідність наших землячок.
Дівчата, які попали в табори, зазнавали моральних і фізичних знущань. Здеґенеровані німецькі «шефи» постійно приставали до українських дівчат, які відзначались високою моральністю. Наші дівчата працювали в тяжких умовах слюсарень, токарень, у вогких цементних приміщеннях, навантажували вагони гарматними стрільнами. Деякі роботи вимагали використання хімікатів. Праця тривала 10 годин щоденно. Юначки постійно голодували. До них не допускали українських виховників.
Не ліпші були й побутові умови. Зенон Зелений, який у вересні 1944 року відвідав табір в австрійському місті Кремсі, писав, що «гігієнічні умови нестерпні. Хлопці мешкають у неохайних бараках, сплять на брудних сінниках, накриваються одним коцом, інколи сплять удвох, не мають білизни на зміну, не одержують мила до прання, наслідком чого в таборі є такі недуги, як сверблячка і тиф». Вони самі турбувались про харчування, працюючи в «бауерів». Відірвані від рідного краю і родини, хлопці ще й до того відчували терор і насильство, що посилювало їхню ностальгію.
Український Центральний Комітет робив усе, щоби полегшити долю юнаків і юначок. Німці готували новий злочин проти українського юнацтва, збираючись використати його для боротьби у воєнних діях проти танків. Про це довідався УЦК і приготувався до протидії. На щастя, німці не змогли вчинити цього злочину.
Вже в другій половині січня 1945 року УЦК почав передавати усні інструкції через довірених осіб. Українським юнакам і юначкам пропонувалось переходити на ті землі, які будуть окуповані англійськими та американськими військами, аби не попасти в руки більшовиків. Однак воєнні умови не давали можливості доводити ці інструкції до безпосередніх виконавців. Як показали пізніші події, західні союзники СРСР добровільно передавали «граждан СССР» московським військам.