Мені не відомо, чи Військова Управа виражала думку знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі дивізії, але з її політичних постулатів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню, та з її широко розповсюджених звернень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з огляду на тодішнє мілітарне становище час для такої акції був цілком виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в'язала московські сили, а Москва, ворог України номер один, була знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно активній допомозі альянтів. Крім того, вирішальні в тій справі представницькі кола українського громадянства могли сподіватись на те, що альянти, уже принаймні на прикладі з Польщею, належно зорієнтовані в імперіалістичних зазіханнях Москви і приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші гноблені народи — поляки, білоруси, прибалти, козаки, кавказці, туркестанці, татари...
Отже, можна погодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч з німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всебічною — бо не взято до уваги, що німці, за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов'язань і обіцянок. А саме про те, що дивізія буде формацією національного характеру і командування її має бути українським. Німці на той час уже не мали достатньої кількості технічного і матеріального обладу. Крім того, вони не вірили в лояльність чужинецьких легіонів і всього населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?
Належить згадати, що в складі німецького війська зброї СС були вже національні формації інших народів, як латвійська і дві естонські дивізії, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 році мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була також в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Врешті, з кінцем 1944 року почалися заходи для створення двох російських дивізій зброї СС під командуванням генерала А. Власова. Чому українська дивізія спочатку одержала назву «Галичина»? Очевидно, тому, що її сформовано на терені Галичини і основний контингент складали галичани. Але вже незабаром її названо 14 ґренадирська дивізія зброї СС (гал. ч. 1), у листопаді 1944 року назву «(гал. ч. 1)» змінено «(укр. ч. 1)». Причини цього, мабуть, треба шукати в тому, що всі чужинецькі легіони приділено до «зброї СС». Тут слід звернути увагу на те, що ті легіони не були просто дивізіями, чи бригадами СС, але «зброї СС». Щодо дивізії «Галичина», то хоч майже на всі постулати ВУ і взагалі українського представництва німці не реагували, але все ж мусіли піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, а саме:
1. Дивізія мала греко-католицьких священиків, яких, як відомо, в німецьких дивізіях бути не могло.
2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі сот. Д. Палієва, а по його смерти сот. д-ра В. Макарушки.
3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку «Галицького Лева».
4. Дивізійники-українці в службі і поза нею вживали свою рідну мову, лише командною була німецька.
5. Наставления вояцтва дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоґанів українською мовою на вагонах потягів, якими транспортовано дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — «Слава Україні», «За Україну» і т. д.
6. Дивізія не мала права носити на комірі відзнак «СС», які могли носити лише вояки СС-дивізій.
Щоб скінчити зі справою національно-політичних підстав до сформування дивізії, подаємо тут витяг з польської газети пера відомого польського діяча і міністра Ігната Матушевського — «Нови Свят» (США, 1944 р.), потім в брошурі під заголовком «Ганьба або слава», виданої в Тель-Авіві 1944 року (стор. 9 і 10):
«Ось арґументи, якими оправдували українці конечність військової співпраці з німцями: „...Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боронитися. Вигляди того, що чекає українців в Галичині, дає поступування москалів на Радянській Україні. Винищено там уже перед війною цілу інтелігенцію, а всіх, що бажали хоч би культурної автономії, заслано щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведінка Совєтів виглядає так, якби ходило про винищення самого українського племени. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому, що, як виявляється, й ви, поляки, мимо союзу з Англією і Америкою, не маєте можливости, щоб Совєти на польських землях не поводилися як найгірші варвари.
Отже, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії і Америки та Польщі над Гітлером застала нас в гробах. Тому будемо боронитись...“»
Це тим до відома польським патріотам і тим полякам з-під «нашого знаку». Напевно п. І. Матушевського не можна підозрювати в якихось симпатіях до українців.
Тут треба повернутися до кінця 1944 року. Перед відповідальними провідними особами різних національностей постала проблема декларативного вияснення свого становища, вияснення, чим була продиктована необхідність іти поруч з німцями в боротьбі проти російського імперіалізму та чи є перспективи здобути розуміння, а можливо, й підтримку з боку переможних альянтів для досягнення своїх національно-політичних цілей. Безпосереднє завдання полягало в тому, щоб поінформувати альянтське командування про мету існування в складі німецьких збройних сил національних формацій та забезпечити членам тих формацій відповідне позитивне трактування.
Мабуть, з боку певних антигітлерівських німецьких кіл теж вийшла ініціатива якщо не перекреслення, то бодай політичної нейтралізації попередніх німецьких імперіалістичних тенденцій щодо Сходу Європи. У зовнішній формі інтенції збіглися — мало б прийти до створення на терені Німеччини національних комітетів. Це був кінець 1944-го і початок 1945 рр.
Треба зазначити, що створення національних комітетів натрапляло, перш за все, на, так би мовити, внутрішні труднощі. Хто хотів би піднятися політично неясної та впрост небезпечної ролі очолення таких комітетів, коли не існувала необхідність співпраці з німцями в такій чи іншій формі? Для українців справа представлялася, з одного боку, найбільш небезпечно, але з другого — стояла в проблемі політичної консолідації та спільної відповідальности. Бо представництва майже всіх інших народів — білорусів, козаків, грузинів, горців Кавказу, татарів, туркестанців тощо — проголосили готовність створити свої національні комітети в залежності від того, коли і як постане Український Національний Комітет. В історичній правді перебіг домовлености спочатку Уряду УHP з націоналістичними угрупованнями, а пізніше, коли одна з тих партій відсепарувалася від тої акції, домовленість визначних представників українського громадянства про визначення кандидата на голову УНК довело до того, що Комітет було остаточно складено під час наради у Ваймарі 12-14 березня 1945 р. в складі: голова — генерал Павло Шандрук (стара еміграція), перший заступник голови — професор В. Кубійович (Галичина), другий заступник голови — адвокат доктор О. Семененко (нова еміграція) і секретар — інженер П. Терещенко.
Вже 12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК і видав таке листовне свідчення (подаємо в перекладі):