Незабаром з'явилися перші чутки про те, що акція примусового набору юнацтва буде поширена також на дівчат. Наша нарада висловилася рішуче проти набору дівчат. Провідник подав у цій оправі заяву правлінню ГГ із виясненням наших позицій, як на ті часи дуже відважну.
Хоч рейхскомісаріату Україна вже не було, бо тільки залишки західноукраїнських земель були ще під фронтовою смугою, та все ж таки ми почули в справі юнацтва ще й голос рейхскомісара Еріха Коха. Він поставив вимогу, яка дістала підтримку Гіммлера, творити окремі відділи українських і окремі галицьких юнаків і не мішати східноукраїнської молоді з галицькою. Прийшло рішення, що галицька молодь має вживати як свою відзнаку галицького лева, так, як дивізія, а східноукраїнська — тризуб. І в цій справі треба було наших численних заходів, бо наша публічна опінія вимагала єдности.
Розвиток подій ішов швидким темпом. Перша група галицьких хлопців, набраних ще весною, відбула юнацький вишкіл в Переворську. На середу 7 червня призначили урочисте закінчення вишколу і складення юнацької присяги. Ад'ютант губернатора повідомив мене про те. Він сказав, що губернатор їде туди і просить мене взяти участь у цій урочистості. Я поїхав до Переворська з кількома співробітниками УЦК, вважаючи це нашим обов'язком. Був з нами також Бізанц із членами Військової Управи і ред. Ольга Кузьмович. Свято заприсяження пройшло дуже урочисто. Лави юнаків, між якими були мої знайомі хлопці, справляли дуже добре враження. Більшість із них дійсно добровільно заголосилися до юнацтва. Вони виступили в парадних одностроях темно-синього кольору з жовто-блакитною перевязкою з галицьким левом на руці та мали свій добрий хор. Губернатор виступив перший раз із промовою в суто українському дусі. Він надав таборові назву: «Український СС-юнацький табір імени сотника Федя Черника». Своє слово закінчив словами: «Молоді товариші! Будьте, як він, слухняними юнаками і добрими вояками. Будьте, як він, повні віри у свою Батьківщину, у свій народ і велику спільноту будучої молодої Европи. Тому ви, перші юнаки-СС, гордо несіть ім'я вашого табору „Черник“ у краще, нове майбутнє!» І я промовляв до юнаків від УЦК.
Негайно після нашого повернення зі Переворська, ще в першій половині червня, у львівській пресі з'явилася перша інформація, а за нею офіційне оголошення Військової Управи про формування відділів українських юнаків. Інформація говорила про те, що ВУ «почала набір», так, ніби юнацьких відділів ще не було.
Вже перед проголошенням заклику дістали ми вістку з Кракова, що на початку червня створили новий табір українського юнацтва з ярликом «зразкового» в Криниці. Тут без труднощів зібрали понад 300 хлопців і дівчат шкіл, бо в Криниці були учительська семінарія і професійні школи, а починаючи з 1944 року також гімназійні курси. Виховником і опікуном юнацтва, вже також і дівчат, став співробітник нашого відділу молоді учитель А. Антонович.
І знову, так як у лютому в справі взаємин вояцтва дивізії з підпіллям, так і тепер, самостійний заклик ВУ в такій важливій справі, як примусовий набір юнацтва, викликав розходження між провідником УЦК і ВУ. І знову ми думали, що обов'язком членів ВУ було перед підписанням заклику порозумітися з провідником, бо значення примусового набору молоді переходило компетенції ВУ, а зміст і стилізація заклику викликали великі застереження. Підписані члени ВУ заявили, що відозва складена і підписи поставлені Бізанцом без їх відома. Ми поставили питання перед Бізанцом, який, як завжди в таких випадках, заспокоював, що це пильна справа, не було часу, і, по суті, ми і так нічого не могли б змінити. Це не був час для суперечок. Треба було думати, як допомогти нашим дітям, на яких впав обов'язок служби в юнацтві в найнесприятливіших умовах і формах. Все ж таки застереження з боку УЦК викликало реакцію з німецького боку. Під закликом на Холмщині, хоч у тексті нічого не змінили, додали до підписів Військової Управи також підписи «представника УЦК в Люблині» д-ра Льонгіна Голейка і голів УДК в Холмі капітана-лейтенанта Святослава Шраменка і в Грубешові — Т. Гарасим'юка.
А тут над нами висіла большевицька офензива. Німці вже відступали на півночі в Білорусі. Ми чекали, коли прийде черга на наш відтинок. Німецький комендант юнацьких справ Гаупт під кінець червня переніс свою станицю до Кракова. В той час прийшов виклик проф. Тимошеві Білостоцькому і ред. Ользі Кузьмович, що початково були опікунами, а пізніше стали уповноваженими для українського юнацтва. Їх викликала Станиця Нікеля на підставі опінії німецької шкільної влади. Та вже не довелося виконувати роботу на рідній землі. І вони переїхали в перших днях липня до Кракова.
Німці ще встигли запрезентувати львівському громадянству перші частини юнаків. Це були ці юнаки-випускники, яких ми відвідували в Переворську на початку червня. Тепер їх привезли до Львова, щоб вони попрощались із батьками перед виїздом до своїх відділів у різних містах райху. Їх виступ, із пропаґандивного боку, був дуже вдалим. Юнаки приймали, ранком 28 червня, участь у відзначенні сорокових роковин нашої кооперації в Галичині, в Скарбівському театрі, опісля під звуки оркестру нашої дивізії перейшли при гарній сонячній погоді у знаменитій формі вулицями міста до касина при Академічній вулиці, де відбулася зустріч із батьками і представниками громадянства. Тут явився також губернатор Вехтер та представники німецької організації молоді, керівник команди Південь Гаупт і керівник молоді в Галичині обербаннфюрер Оттен. Всі вони промовляли.
Від УЦК і ВУ промовляв керманич молоді проф. Зенон Зелений.
Одночасно виникли перші труднощі в справі шкільного навчання юнаків. Недотримання обіцянок і зобов'язань з боку німецької шкільної влади було вже самозрозумілою річчю. Питання було вже навіть не в тому, чи німці в умовах велетенської битви, що розгорілась на всьому східному фронту, і важких боїв у Франції здатні до нормального планування і нормального виконання планів.
Труднощі були не тільки з німецького боку. Перші наші турботи були з набором учителів, далі йшли питання духовного піклування, лікарської опіки, медсестер. Якщо йде мова про учительство, то знову пішли в рух заклики до патріотизму. Вони не були новими. Ми застосовували їх постійно, звертаючись до патріотичних почувань. Але ці заклики не були супроводжені відповідними запевненнями суспільної позиції учительства, відповідної винагороди за працю.
Зате далеко важче було у вкрай складних умовах останнього року Другої світової війни виконувати обов'язки учителя й опікуна молоді. Стаття була теоретично вповні обґрунтована. Правда, було багато таких учителів, що зголосилися до праці в юнацтві і на цій підставі без труднощів отримали можливість для себе з родинами і майном виїхати до Німеччини, але там вони забули про юнаків і про свої зобов'язання і йшли на легшу і менш відповідальну роботу. Тим більше треба підкреслити роботу того учительства, що не покинуло юнаків і витримало з ними до кінця.