О-ко
СПОМИН ПРО ПЕТРА ДЯЧЕНКА
еред західноукраїнської молоді в міжвоєнні роки спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми народились в бурхливий час Першої світової й у дитинстві ще помічали її сліди: стару зброю, окопи, вояцькі шоломи — все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.
Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. «Здобудеш або загинеш!» — стало нашим девізом.
Час від часу на Волинь проникали одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші армії УНР. Нічого героїчного в їх постатях ми не завважували. Тепер це учителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким вдалося висмикнутись з табору. Тільки часом підслухували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки...
Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетів у Польщі. Там, в соборі св. Марії Маґдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави), побачив колишніх українських вояків. Вони — контрактові старшини польської армії — тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним із них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу — наслідок інвалідства. Він любив жартувати: «Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками, війна дурнів не знає, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте!» Під час німецько-польської війни 1939 року полковник Дяченко був ранений в боях над Німаном.
Разом з іншими старшинами польської армії (близько тисячі чоловік) був інтернований у Литві, а пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом. Розпочавши війну з СРСР в 1941-му, німці за короткий час окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, який відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців вважали за нижчу расу, як рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагали рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.
Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстаршин, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і ще багато іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську Повстанську Армію, керовану проводом ОУН. Почалися пошуки знавців військової справи серед українських військовиків, що служили в чужих арміях. Так натрапили на слід полк. Петра Дяченка в Холмі. Оскільки я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручили з ним зустрітись і вести розмови.
Я здавав собі справу з того, що сцівпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч — і вона відбулася в одному з сіл Холмщини, а дальші — на Володимирщині і Ковельщині.
В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено спеціального зв'язкового, через якого ми з полковником повсякчас тримали контакт. (Зв'язковим цим був «Медвідь» — Михайло Лебідь. Помер в США. Похований в Баунд-Бруці).
У важливіших справах я особисто бував в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів пані Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути «Ліс», як він казав, його возили до «Республіки на Вовчаку» під Володимиром, де приймали з почестями і він був захоплений вишколом і доброю бойовою поставою відділів УПА.
Найбільше допоміг полк. Дяченко у тому, що постачав німецькими військовими документами — «in bianco», давав вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно пересуватись в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі папери підробляли.
З визначніших поїздок на ці документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги, Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився: «Люди добрі, майте якусь совість. Ви думаєте, що я міністр Райху?» Одначе потрібні папери вистарався.
На його листовні рекомендації я їздив з його заступником Павлом Каліновським до Президента УНР А. М. Лівицького у Варшаву наприкінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА. А ще іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР в місті Ляску біля Лодзі, де він перебував в маєтку полк. Куниці.
Крім документів, полк. Дяченко передавав для УПА, через свої, тільки йому відомі джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).
В період боїв за Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитись, згідно з вказівками УПА, за фронтову лінію в совєтське запілля. При допомозі полковника курінь виконав наказ.
Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що там важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, ризикуючи своїм життям, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в підпілля «пропав» і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.
«Старий», як ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемет, очевидно, не вдалось віднайти.
З часом відносини між нами покращали, й при першому побаченні полковник сказав мені: «Знаєте, друже, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай вже воно так і присохне».
Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою «землячків», арештували двох підпільників, яких з Рівненщини було перекинено на Холмщину. При них знайшли нелеґальну літературу. І в цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнили. В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що туди прийшов поранений з-за фронту, який потребує негайної допомоги. Був це провідник округи «Малий». Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він згодом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов на Сарнищину в 1944 році.
Винятково прислужився підпіллю полк. Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це був великий ризик, бо він знав, що ці люди ніколи німцям не служитимуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня повернулись у підпіллі продовжувати антинімецьку боротьбу. У зв'язку з цим полк. Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна закінчувалася, штаб полк. Дяченка був розформований — і наш зв'язок перервався.
В березні 1945-го німецький уряд визнав Український Національний Комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української Національної Армії — УНА. Після тої декларації в цій справі розпочалось формування протипанцерної бригади «Вільна Україна», командиром якої ген. Шандрук призначив полк. Дяченка. Цю частину сформовано в Німеку під Берліном, заприсяжено ген. Шандруком як 2-гу дивізію УНА і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Гляц.
В протипанцерній бригаді, як згадує полк. Дяченко, вирізнялась в 2-му курені 4-а сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в p-ні Гляца. В квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до ген. Шандрука.
На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Гляцу. Це була моя чергова зустріч з полк. Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від ген. Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було щойно в процесі формування. На це полк. Дяченко досить різко мені відповів своєю любимою поговіркою: «Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту».