Проблема вирішилась несподівано, в одному з вагонів панцерника знайшли швейцарський шоколад і рибні консерви.
Комунікаційний зв'язок перестав існувати, і не було вже з ким його підтримувати. Штаб бригади не мав приміщення і перестав діяти, фронтові старшини спілкувалися між собою тільки з допомогою зв'язкових. Після присяги німці перестали опікуватись нею, а головно 2-ою бригадою, бо вона була частиною УНА. І так вона опинилася на першій фронтовій лінії без нічийого призначення та необхідного виряду. Вояки бригади, за інстинктом самозбереження, без наказу, самі поділилися на малі групи зі старшинами і під старшинами і дбали самі за себе. Не маючи найменшої підготовки до ведення вуличних боїв, силою обставин були змушені прийняти такий бій на чужому терені, в чужому місті, не тільки з частинами регулярної армії, а й також з ворожим різнонаціональним цивільним елементом, який в різний спосіб допомагав наступаючій армії.
Німецькі відділи, залежно від старшин, кидали зброю та цілими сотнями йшли в полон, кажучи: «Полон не буде гірший смерти». Для українського вояка ситуація була цілком протилежна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти. Про свої особисті переживання в цих боях вістун В. Химера пише: «Наш курінь відійшов на позицію до міста Бранденбурга, і наша сотня заквартирувала в бараках, де перед тим жили робітники. Зараз на другий день ми почали копати окопи вздовж залізничної колії. Часом надокучали совєтські винищувачі, але, на щастя, великих втрат не було.
В другій половині квітня совєтські війська прорвали ліве крило фронту, яке тримав німецький вермахт, і ми були змушені відступити до других окопів, що заздалегідь були приготовані майже під самими будинками міста. Тут ми мали зайвий клопіт з німецькими „цивілями“, бо чомусь кидали на нас камінням.
Згодом почалося правдиве пекло вуличних боїв. Рвалися міни, гарматні стрільна, дим, сморід та клекіт кулеметів, а грузи і каміння звалених будинків присипали вже навіки наших вояків. Ми втратили зв'язок із штабом та старшинами, і невдовзі команду перебрали німці.
Моя сотня була зовсім розбита. Багато друзів полягло в тих боях, я сам був легко поранений, і німецькі санітари чудом доставили мене до шпиталю в містечко Ґентин. Бої день і ніч точилися на вулицях міста, по домах і сутеринах, і це навіть для найсильнішої людської психіки тяжко було витримати. При чому безперервно докучали російські „частушки“, передавані гучномовцями з берега каналу Гафе: „Брати українці, за кого ви змагаєтеся тут, на чужині, на вас чекає родіна, батько Сталін і праця коло рідної хати навесні“. Щоб не бути монотонними, вони зміняли текст. Перед першим травнем, наприклад, він звучав так: „Готуйтесь на смерть, бо вогнем спалимо вас, зрадники родіни!“. І дійсно, вже в ранні години першого травня замовкли гучномовці, але голосніше заговорили артилерія і „катюші“. На відсіч не було зброї, треба було тільки зберегти життя та чекати, хто переживе канонаду. По довшій стрілянині в східній частині міста Бранденбурга вранці 8-го травня пролетіла непідтверджена вістка: прорив, прорив на Захід! В таких умовах подібні вістки часто зроджуються, а ще скоріше пропадають, так і цим разом — ніхто не сприймав почутого серйозно. Але й справді, по якомусь часі вбігали до міста в російських уніформах молоді хлопці, голосним криком оголошували свою перемогу. Чи то уява, чи підступ, чи правда? Відразу тяжко було розібрати, аж поки оточені вояки побачили на руках своїх спасителів виразні нашивки: на жовто-синіх щитиках тризуб та три літери — УВВ (Українське Визвольне Військо). Неможливо описати тієї картини, як одні вояки кричали, а інші плакали з радости і відчаю. В зморене тіло вступив новий дух, надія на життя, навіть голод не був уже такий страшний.
На короткій зупинці один із старшин голосно заговорив українською мовою: „Наші три батальйони прийшли вам на підмогу, ми прорвали заставу й маємо харчі для вас, спішіть скоро до відступу!“ То були, мабуть, наймилозвучніші слова для вояків бригади, які вони будь-коли чули.
Хто був тим „духом“, що старався про підмогу, важко було збагнути. Казали вояки, що то мусів бути майор Пітулей, бо вже кілька днів ніхто його не бачив. Пізніше стало відомо, що майор Пітулей з групою вояків якось дістався поза місто до головної дороги, якою проходили непроглядні колони війська до Ельби. І, мабуть, тут йому вдалось зорганізувати цю допомогу. Щоб так скоро зібрати людей з вуличних боїв — то просто немислимо. Тому впродовж цілого дня ішли важкі бої, щоб утримати прорив для можливости вийти з оточення. Не всім пощастило»...
Іван Падик
ВІДЗНАЧЕННЯ В ТОРОНТО
таранням Управи Станиці Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА відмічено 50-у річницю створення Української Національної Армії святковим вечором, 13 травня 1995 р. у приміщенні Інституту св. Володимира. Справа УНА тривалий час була або мало, або зовсім не знана не лише серед широкого загалу громадянства, але навіть і серед самих дивізійників, бо вони в той час 1945 року були в жорстоких боях з більшовиками в Австрії. Тільки підрозділи 30-го полку, що був на відпочинку, та представники усіх інших частин дивізії змогли взяти участь у церемонії зложення присяги на вірність українському народові. Тим актом відбулося формальне включення дивізії до Української Національної Армії.
Управа Станиці приготувала програмку вечора, в якій уміщено коротку суттєву інформацію про творення УНА, її творців і знімки її командирів: генералів Павла Шандрука, Михайла Крата і Петра Дяченка.
Участь у вечорі брали понад 200 осіб, а між ними владики Української Католицької Церкви Ізидор Борецький і Роман Даниляк, від Православної Церкви — владика Юрій Каліщук, генерал Збройних Сил Канади генерал-бригадир Ізидор Попович, генеральний консул України Олександер Соботович з дружиною Оленою, д-р Мирослав Малецький — голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, військовий аташе України Микола Різун, його заступник полк. Іван Селюк і чотири старшини Української Армії: підполк. Іван Плиско, підполк. Сергій Авершин, підполк. Сергій Шевців, майор Вадим Павлюк; голова Провінційної ради Комітету Українців Канади д-р Євген Рослицький, голова Торонтонського відділу Комітету Українців Канади пані Марія Шкамбара, сот. Володимир Молодецький — секретар Ради Українських Комбатантських Організацій, представниці жіночого відділу КУК пані Дарія Темник і пані Степанія Жовнір-Колос, духовні отці, представники ветеранських організацій: Української Стрілецької Громади, Товариства кол. вояків УПА, Об'єднання кол. вояків УПА, Братства Карпатських Січовиків та громадських організацій: УНО, ЛУК, СТ «Україна» і Станиць Братства Гамільтону і Оттави. Усіх їх представив і привітав господар вечора Лев Бабій. Вечір відкрив голова Станиці Петро Дем'янюк, ствердивши, що «актом проголошення УНА 17 березня 1945 р. ми, дивізійники, стали її вояками і присягли Україні. Хоча в серцях ми завжди були вірні українському народові, нам довелось довго ждати цього моменту, щоб офіційно задекларувати вірність Україні. Для нас це була радісна подія, бо з тим днем ми підпорядкувались українському командуванню, очоленому генералом Павлом Шандруком. Тим актом ми заявили нашу готовість боротися виключно під українським прапором за права і свободу нашого народу і за незалежну українську державу».
Хоча наш почесний гість генерал Ізидор Попович належить до повоєнного покоління і виростав на чужині, але серце в нього українське, він ознайомлений з обставинами і історією творення дивізії. У своєму слові він ствердив, що в обставинах війни українська молодь не мала вибору, тільки вступати до УПА або до дивізії, щоб не попасти у червону армію. УПА не була спроможна охопити всю молодь; залишилась дивізія, в лавах якої можна було здобути потрібний вишкіл.
Військовий аташе України до Канади полк. Микола Різун висловив признання усім воякам, що боролись за добро свого народу і незалежну державу. Від імені української амбасади він зложив Дивізійному Братству признання і вручив грамоту подяки за пожертву на купівлю приміщень для амбасади.
Д-р Остап Сокольський виголосив головну доповідь, у якій подав історію творення УНА та перетворення дивізії «Галичина» на 1-шу УД УНА. До листопада 1944 р. нацистський уряд уникав навіть назви «український» — а тепер погодився на назву Українська Армія і на присягу, в якій кажеться: «...не шкодуючи життя, скрізь та повсякчас зі зброєю в руках боротися за свій народ і свою Батьківщину — Україну». Погодились на наш прапор, відзнаки, командування та інше. Усе те кожний з нас носив у своєму серці, як згадав у слові відкриття голова Станиці Петро Дем'янюк: тепер можна це виявляти назовні і в Україні. Тим актом дивізія «Галичина» закінчила війну вже як 1-ша УД УНА.