Часи були непевні; уряди Керенського, опісля — Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво, поставилися вкрай вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, які були тоді при владі, вірили, що вони зуміють домовитися з Росією, і вдасться мирно досягти хоча б автономії для України.
З першим подувом революції до українського війська зголошуються мільйони — боронити українську землю, між ними і згаданий молодий підполковник. Це був несподіваний вибух ентузіазму і жертовости, на чолі якого стали нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і стали на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім. Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, солдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставлянням. Центральна Рада була безпорадною і не могла опанувати трагічного становища грабежів, вбивств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатнею.
І як же пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, хто мав за собою вже три роки великої світової війни?
Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і, здавалося, вже стала на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що говорити для будови й оборони нації! Якщо народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, хто тоді стане в його обороні? Життя — це постійна праця для майбутнього, життя — це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.
Зріла свідома людина має духовність, звернену у прийдешнє. Від нас залежить, щоб вона була наша, сильна і світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до ієрархії народу, до його еліти. Якщо навіть не вдасться досягти цілі — власної держави, — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його ієрархії. І саме це створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.
До ієрархії нації належав своїм життям молодий підполковник, а пізніше генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією бойових чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.
Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі Київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, став на командних постах наших полків, дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина, планував і брав вирішальну участь у багатьох боях:
1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен;
1919 рік: Арсенівка, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершаль, Тульчин, Животів;
1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.
Результати боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах: старшин, підстаршин і вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася в трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, постало питання: що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі в запіллі ворога.
Це був стратегічний план: боротися у тяжких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб весною з новими силами вести війну далі. Так вирішено виступити у славний опісля Перший зимовий похід. Полковник Крат став начальником оперативного відділу штабу 3-ої Залізної дивізії, а опісля аж до закінчення Першого зимового походу — начальником штабу Запорізької дивізії. Зимовий похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж, на прохання командарма, дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися в глибоке запілля ворога та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, двічі потрапляла у більшовицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у Першому зимовому поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року, маючи за собою успішні бої, що було заслугою планування, знання і досвіду ген. Крата як начальника штабу Запорізької дивізії.
Разом з інтернованою зрадливим союзником армією УНР ген. Крат перебував у Польщі аж до вибуху Другої світової війни. 1920 року дружина генерала була змушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж у грудні 1923 року організованими зв'язками разом з малою донькою перейшла через Збруч до свого чоловіка. Під кінець Другої світової війни німці погодилися на наші вимоги створити Українську Національну Армію, в складі зложену з 1-ої Української дивізії та інших військових з'єднань. Президія Українського Національного Комітету (у згоді з президентом УНР Андрієм Лівицьким) призначила на командувача УНА генерала Павла Шандрука, який на командира 1-ої Української дивізії призначив генерала Михайла Крата. Проте так склалося, що аж після капітуляції Німеччини ген. Крат дістав письмовий наказ перебрати команду 1-ої Української дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому посту генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору в Ріміні віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було також нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.
Те, що ген. Крат вклав багато праці в освітну ділянку «Народного Університету», має своє значення. Вояки були молодими людьми, і генерал, набагато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна не означає цілковитої поразки. Навіть досягнення найвищої нашої цілі — власної держави — ще не означає остаточної перемоги, бо завданням нації є бути постійно готовою боронити батьківщину на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.
Проходить наше життя, але світлі постаті історії залишаться назавжди, як змалювала велика поетеса Оксана Лятуринська:
Петро Дяченко
ПРОТИПАНЦЕРНА БРИГАДА «ВІЛЬНА УКРАЇНА»
Цей спомину який є радше історичним військовим нарисом, знайдено між паперами генерала Петра Дяченка, який помер 22 квітня 1965 р. в Америці.
ротипанцерна бригада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22 лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптамту за порозумінням з ген. П. Шандруком.
Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи на 85 відсотків складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полк. Петра Дяченка (що тоді командував 3-ім українським піхотинським полком), який 21 лютого прибув до Берліна разом із своїм ад'ютантом пор. В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежників. На площі стояло понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду, всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, відібрали тільки 75 людей — і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.