За своє коротке існування, неповних три місяці, бригада вироблялась на добру частину. Були, щоправда, недотягнення, які з часом вдалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертовність. Школилися і билися для України. Більшість представлених до нагородження німецькими «Залізними хрестами» від них відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-літньому існуванні Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Знову потіхою було те, що десь під Берліном засідає комісія, яка видасть підручники польової та муштрової служби.
Роман Гавриляк
ПРИСЯГА ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ
оли дивізія була в боях на фронті під Фельдбахом у квітні 1945 року, наспіла радісна вістка, що ген. Павло Шандрук організує Українську Національну Армію, до якої включає дивізію «Галичина» як 1-шу Українську Дивізію. Щоб це формально довершити, треба було провести «Присягу» на вірність Україні. Однак трудність була в тому, що Дивізія була на фронті в боях з Червоною Армією, тому було неможливо провести заприсяження у нормальний спосіб. В той час ген. Павло Шандрук відвідав Дивізію на фронті та постановив таки провести присягу.
25 квітня 1945 року, на відкритій галявині поза фронтом було збудовано підвищення, перед яким вставилися сотні з 30-го полку, що стояв у резерві, та представники з усіх підрозділів Дивізії. Посередині розставлено Гранатомет, а біля нього у вихідних уніформах, в шоломах, при короткій зброї, поклавши ліву руку на дуло, виструнчилися хорунжі: Роман Гавриляк — з 31-го полку й Роман Припхан — з 29-го. Перед ними станув генерал Павло Шандрук. Усі піднесли праву руку, повторяючи слова присяги за дивізійним капеланом поручником Михайлом Левенцем:
Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангеліею та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати.
Після проведення присяги о. Левенець виголосив коротку проповідь про значення присяги для всіх християн. Згодом говорив ген. Шандрук про конечність втримання наших традицій у боротьбі за незалежність України.
Закінчилася церемонія дефілядою перед генералом і його почтом. Був це для нас дуже зворушливий момент, бо тут здійснювалося те, про що ми мріяли від давна і аж щойно тепер осягнули по багатьох, багатьох розчаруваннях, а саме — ми стали вояками Української Армії! Відразу ми припняли на наші шапки тризуби, котрі привіз зі собою ген. Шандрук. Нарешті Актом Присяги ми виходимо з-під зверхности німців, котрі силою факту залишаються поки що в складі Дивізії, але й вони почепили на свої шапки тризуби.
Командувача Української Національної Армії ми побачили вперше. Він зробив на нас дуже позитивне враження: носив однострій УНА, який ми тоді також вперше побачили, добре себе презентував та викликав респект серед вищих дивізійних німецьких старшин.
На жаль, це прийшло дуже запізно. Не стало часу і можливости щоб провести потрібну реорганізацію та впровадити нових командирів у Дивізії. Наближався кінець війни, яку ми ще мусили закінчити силою обставин у дотеперішній структурі, але з надією, що будемо мати нагоду відіграти значну ролю в можливих нових конфліктах, які зачали тоді вже назрівати.
Біографія Павла Шандрука
авло Феофанович Шандрук (народився 28 лютого 1889 року в селі Борсуки Кременецького повіту на Волині, нині Лановецького району Тернопільської області — похований 15 лютого 1979, Трентон, США, на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі) — видатний український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, дійсний член НТШ.
За свідченнями Павла Шандрука, 1911 року він закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька, 1913 року — Олексіївську військову школу в Москві.
Служив у 70-му Рязанському піхотному полку, в складі якого брав участь у Першій світовій війні: командував батальйоном, був помічником командира полку з господарської частини. З 1916 — командир батальйону 232-го запасного піхотного полку, згодом служив у 2-му броньовому відділенні. Під час війни був отруєний газами, одержав всі нагороди до ордена Святого Володимира четвертого ступеня з мечами та биндою. Останнє звання в Російській імператорській армії — штабс-капітан.
У 1917 — 1920 роках перебував в Армії УНР.
З лютого 1919 р. — отаман Окремого запорозького загону, який був сформований у м. Браїлові.
У червні 1919 р. в м. Дунаївці загін приєднався до 3-ї «Залізної» стрілецької дивізії Дієвої Армії У HP. З червня 1919 р. дивізія отримала перше бойове «хрещення». Саме в цей день 2-га дивізія О. Удовиченка у взаємодії з Запорозьким куренем П.Шандрука (700 багнетів, 180 шабель та 9 гармат) у результаті форсування р. Збруч та сміливо проведеної атаки здобуває м. Кам'янець-Подільський, до якого невдовзі переїхав Уряд УНР.
З червня 1919 р.— отаман 9-го стрілецького полку 3-ої «Залізної» стрілецької дивізії, з квітня 1920 р. — командир бригади цієї дивізії.
Від квітня 1920 року — командир бригади Третьої Залізної Дивізії.
В еміграції перебував з кінця 1920 року до 1923 р. в таборах для військовополонених у Польщі, був співзасновником військового журналу «Табор», а також редактором збірника «Українсько-московська війна в 1920 р. в документах» (видання 1933 р.).
З 1922 р. був викладачем Академічних Курсів при Генеральному Штабі Армії УНР, що були першим ступенем Української Воєнної Академії.
У 1925 р. отримав звання генерала-хорунжого Армії УНР від екзильного уряду УНР, у 1927 р. призначений начальником штабу Міністерства Військових Справ при Уряді УНР.
Від 1926 року — контрактовий офіцер Війська Польського в чині майора.
У 1928 р. на доручення Уряду УНР разом з групою українських старшин для підвищення кваліфікації пішов на службу до Польського війська як контрактовий старшина, у 1936 р. був прийнятий до Академії Генерального Штабу Війська Польського, яку успішно закінчив 1938-го у чині підполковника.
Перед початком Другої світової війни як підполковник Війська Польського був призначений командиром 28-ї бригади Польської армії, на чолі якої відзначився в боях проти німців під час «Вересневої Кампанії» 1939 р., за що був пізніше (1965 р.) нагороджений найвищим орденом Польщі Virtuti Militari від польського екзильного уряду в м. Лондоні, а також почесною шаблею.
У вересні 1939 року тяжко поранений, потрапляє до німецького полону, де перебуває до січня 1940 року.
У роках 1940 — 1944 проживав у Польщі, працюючи керівником кінотеатру в Скерневіцах, Генеральна губернія.
Наприкінці 1944 року, за згодою всіх українських угруповань в еміграції, очолив Український Національний Комітет у Німеччині, призначений його президією (з 1945-го року) командувачем Української Національної Армії.
Вже в лютому 1945 р. Комітет почав активну роботу.
У березні 1945 року німецький уряд визнав УНК як офіційного репрезентанта українців (в тому велика заслуга Павла Шандрука особисто) і союзну сторону у війні. Уряд УНР підвищив Шандрука до генерала-поручника, і з цим він приступив до формування Української Національної Армії (УНА), до якої мали увійти всі українські формації по німецькому боці фронту (понад 220 тисяч вояків).