На команду Дяченка почесна стійка понесла прапор до вівтаря. Після відправи я промовив до вояцтва, а о. Білецький прочитав текст присяги:
«Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну.
Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати — амінь!».
Тоді кожний вояк підходив до престолу, цілував хрест і Євангелію, ставши на коліна, цілував український прапор, відповідав: «Присягаю». А потім, стоячи на струнко, віддавав честь і відходив у свій ряд. То була щаслива й незабутня картина, яка навіть у найтвердішого вояка витискала сльози з очей. В цій хвилині я відчув, що доля винагородила мене і цих вояків за всі наші терпіння і нещастя. Ніхто не міг повірити, що щось подібне могло статися ще за життя Гітлера.
Після церемонії, що тривала кілька годин, полк. Дяченко запросив о. Білецького, полк. Вольфа і мене на скромний обід. На моє прохання, ми обідали разом з вояцтвом. Я подякував полк. Дяченкові за високу мораль вояків та за прекрасні пісні, що вони співали під час обіду. Я наказав, щоб наступний день був вільний від зайнять, та поінформував полк. Дяченка, щоб дивізія була готова до вимаршу. Лейтенант В. Гладич, начальник штабу Дяченка, справив на мене дуже добре враження. На всі мої запитання він мав готові відповіді.
Після обіду я промовив до вояцтва:
«Мої вояки! 28 літ тому наші батьки взяли зброю до рук, щоб захищати нашу Батьківщину та боронити наші національні і святі ідеї. Для них не судилось бути тоді переможцями тому, що не всі були об'єднані в одну мету, в одну ціль. Це було найбільшою причиною ворожої перемоги над нами. Але навіть тоді, навіть в цьому безвихідному положенні, ми не зреклися нашої ідеї і не схилили наших голів перед ворогами. Ми не піддались ворожій демагогічній пропаганді про совєтський рай і його національне братолюбство, тому багато з нас пішло на еміґрацію. Ми продовжуємо боротися за визволення. Зараз прийшла черга на вас, мої дорогі вояки. За прикладом наших геройських батьків, залишивши той край, ви берете зброю, щоб визволити Україну з большевицького ярма. Ви також не схилили своїх голів перед ворогами. Сьогодні він знову загарбує наші землі і хоче знищити український народ до його основ. Він забирає наших рідних до примусової праці на Сибір або жене їх під наглядом енкаведистів на фронтові лінії. Ми маємо одну дорогу і одну ціль — відновити нашу збройну боротьбу і здобути українську незалежність. Так, здобути, бо щоб тільки вмерти, то було б глупотою. Ми хочемо перемогти, і ми переможемо.
Провідники української спільноти одержали вже права творити УНА. Коли ми підемо в бій за визволення нашої Батьківщини, ми не будемо самі, з нами є сотні тисяч українських повстанців, які героїчно борються позаду фронтової лінії, нищать ворожі відділи, комунікацію та мілітарні об'єкти. З дня на день сила УПА зростає. Ми мусимо допомогти їй, бо тільки спільними зусиллями цілого українського народу ми осягнемо нашу перемогу. Ніхто нам свободи не подарує, в цій боротьбі німці є по нашій сторони і з нами також підуть союзні війська поневолених народів: білоруси, грузини, вірмени, казахи та інші. Ми всі були добрим прикладом великих посвят у боротьбі за визволення Української держави. І зараз, як нащадки славних предків, ми маємо показати, що також уміємо боротися за нашу Батьківщину. Ви є першими, які маєте честь заманіфестувати перед приятелями поневолених народів, що ви є перша частина УНА, яка присягає на свій національний прапор. Ви ніколи не повинні цього забути, особливо коли підемо в бій за нашу Батьківщину під цим кров'ю освяченим прапором. Пам'ятайте, що ваші батьки, матері та сестри чекають на вас. Наша Батьківщина чекає на нас. І ми повернемо до них з перемогою! Слава Українському народові, слава нашій Батьківщині і слава вам, дорогі вояки!».
Звітодавець газети «Голос» писав: «Мовчазну напруженість прорвав грімкий вигук три рази „Слава!“ після промови генерала, відбиваючись гомоном у лісі. В очах вояків світилася непоборна хоробрість та справжня радість. Тому кроки так голосно ступали у парадному марші вояцьких колюмн і тому Генерала вітав геройський звук українських бойових пісень».
В міжчасі разом з д-ром Арльтом я відвідав командуючого Середньою групою німецьких армій в Чехії фельдмаршала Г. фон Шернера і просив його взяти дивізію до складу своєї групи та в міру можливостей не вживати її аж до часу, поки буде освоєна відповідно до умов фронту та остаточно озброєна. Фельдмаршал погодився і визначив цілком відповідний тиловий район до заквартирування і приділив дивізію до панцерного корпусу генерала графа Г. фон Штрахвіца, якому я теж склав візит і який, на моє прохання, справді подбав про належне забезпечення дивізії та відповідно потрактував її.
Протягом 10 днів (24 березня — 5 квітня) було сформовано Бригаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого контингенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана М. Бульбу-Боровця. Бригада складалася з двох куренів, разом близько 400 людей. Її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося використати її в разі потреби як піхотну частину. Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. Її теж перетранспортовано початково до Чехії.
Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281-ої запасної Бригади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА. Так само зголосилися 2 полки з Голландії і Бельгії, разом біля 1.000 вояків, що несли там охоронну службу.
Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської охорони в районі Берліна і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батареях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.
Я носився з думкою, коли час і обставини це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії десь недалеко біля фронту, де стояла дивізія.
За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.
7 квітня, коли вже большевики захопили східні передмістя Берліна, я з д-ром Ф. Арльтом через Прагу виїхав до дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаха в Австрії. В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким, і через його законспіровані зв'язки вдалося подати до відома альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли вирішувалась доля дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Смаль-Стоцького були доцільні.
18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже тяжкої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я зустрів, був сотник М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і зовсім нового зразка нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що утворено УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. М. Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріальний стан та про її тактичне положення.