Після закінчення чотиримісячного рекрутського вишколу більшість вояків вислано на спеціалізовані вишколи різних видів зброї, а також у підстаршинські школи, розкинені по Німеччині та інших країнах.
Велика частина добровольців пройшла рекрутський вишкіл у порядковій поліції. Їх сформовано у добровольчі полки чч. 4-8, які пройшли вишкіл у різних місцевостях. Два полки в січні й два у червні 1944 року прибули до дивізії.
Із вишколів всі повернулися до збірного табору Нойгаммер біля місцевості Саґан в німецькій Сілезії. Прийшла зброя, і продовжувалися вправи в галузі своїх спеціальностей. Вишкіл поволі добігав кінця. З цієї нагоди у червні 1944 року Нойгаммер відвідали представники Військової Управи і батьки добровольців на чолі з проф. В. Кубійовичем і полковником Альфредом Бізанцом.
В середині червня дивізію призначено до 1-ої танкової армії генерала Рауса на схід від Станислава, у другій лінії оборони, де мали тривати вишкіл і поступове введення дивізії у бойові дії.
28 червня 1944 року ешелони дивізії виїхали із Нойгаммера в Галичину. В дорозі наспів наказ про нове призначення — оборону фронтового відтинку шириною у 36 км у другій лінії, недалеко Бродів, 13-го армійського корпусу. Доїзд до фронтової полоси і вивантаження транспортів відбувалися вночі, бо вдень залізничні шляхи бомбардували совєтські літаки.
14 липня почався наступ совєтських військ. Червона армія прорвала фронт на крилах корпусу. Командуючий генерал 13-го корпусу не вжив дивізії в цілості для протинаступу, а кинув у бій поодинокими полками. Відступ загартованих у боях німецьких частин справляв вкрай пригноблююче враження на молодих дивізійників. Все ж таки 30-му полкові дивізії вдалося відбити наступ і звузити місце прориву, але при тому полк зазнав дуже великих втрат.
Того ж дня увечері 29-й полк, а вранці 31-й полк окремо кинули у протинаступ. Обидва полки зазнали великих втрат. Виявилося, що дивізію кинули на найтяжчий відтинок більшовицького наступу.
Наступні дні були особливо тяжкими для дивізії. Совєтська армія проводила свої атаки переважаючими силами, які спочатку вдавалося відбивати. Ворог підтягнув свої резерви і збільшив активність артилерії, танків і літаків. Розгорнулися оборонні бої. Важкими були бої за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гуту Верхобузьку, Майдан Пеняцький і Суходоли. Ворожий тиск посилився із заходу і утруднював постачання. Ситуація на відтинку української дивізії дійшла до критичного стану. Завзяті бої велися за село і замок Підгірці, які переходили з рук до рук. Більшовицькі танки швидким темпом пробилися через фронтову лінію і дісталися в запілля корпусу. Біля Олеська вони з'єдналися з частинами совєтської армії, які вже пробилися із заходу від Бузька.
Впродовж десятьох днів шаліли завзяті бої в оточенні біля Бродів.
22 липня 1944 року корпус прорвав південну стінку котла на захід від Золочева. Всім учасникам боїв під Бродами глибоко врилося в пам'ять місце прориву: стрімкі береги Подільської височини на південь від залізничної лінії Бузьк — Золочів, на яких засів добре озброєний і замаскований ворог. У штурмі тих височин загинуло багато українських вояків.
Більшовицькі снайпери, заховані в ліску, бачили наступаючих вояків як на долоні. Ззаду по наступаючих стріляла більшовицька протитанкова артилерія. Ворожі танки товклися уширш і вздовж прорваного коридору, обстрілюючи й валкуючи гусеницями всю місцевість і все, що там опинилося. При проломі треба було залишити важку зброю. Під час долання стрімких берегів можна було нести із собою тільки ручну зброю. Пролом із котла ще не означав волі. Треба було пробиватися далі. Прийшлося вести численні бої з ворогом, який встиг спорудити пункти опору. У містечку Гологори ворог знову наніс дивізії великих втрат.
Всі втрати дивізії на полі бою біля Бродів говорять про завзяту боротьбу і про мужність українського вояка. Частинам, які прорвалися з оточення, довелось добиратися до збірного пункту аж біля Мукачева на Закарпатті.
Приблизно сім тисяч українських вояків і старшин пропало під Бродами. З них близько двох тисяч потрапили у совєтський полон, а близько трьох тисяч доповнили лави УПА і згодом продовжували боротьбу з окупантом. Лише три тисячі вояків і старшин дивізії повернулися і стали зародком формування нової дивізії. Новий вишкіл знову відбувався у Нойгаммері.
Коротко перед виїздом дивізії в Галичину з-поміж абсольвентів підстаршинських шкіл вибрали кандидатів на старшинські вишколи, які відбувалися у Чехії, у Бенешові — для артилерії, і в Просечніцах — для піхоти. В Арользені біля Касселя в Німеччині відбувся вишкіл для старшин інтендатури. Крім теоретичного навчання, були практичні заняття у тактичному командуванні в околицях. Після вишколу нові старшини повернулися до Нойгаммера, де їх призначили на командирів сотень і чот.
Наприкінці квітня 1944 року відділи полк. Зіґфріда Нікеля, без згоди Українського Центрального Комітету, почали набирати юнаків і юначок у віці від 15 до 20 років в допоміжну протиповітряну службу оборони. Вишкіл тривав від шести до восьми тижнів і відбувався у місцевостях: Мальта у Каринтійських Альпах, у Переворську на захід від Ярослава, у Нєполоміцах біля Кракова і в Криниці на Лемківщині та в інших таборах в Еґґеру на Судетах, в Найсе на Сілезії і Кренцу над Дунаєм. Німці продовжували набір юнаків по таборах біженців. Після вишколу їх призначали до протилетунської охорони біля великих міст або індустріальних центрів. Юнаки, які мали 18 років, могли голоситися до дивізії. Зрештою, всіх 280 юнаків, що вишколювалися в Мальті, перевели до дивізії у Словаччині у різні підрозділи.
У червні 1944 року большевики перекинули в деякі райони Словаччини загони своїх партизан, які мали досвід боїв. Наприкінці серпня партизанський рух у Словаччині збільшився. У жовтні 1944 року на Словаччині вибухнуло повстання проти німецької адміністрації, інспіроване більшовиками. Частини словацького війська під проводом міністра оборони, генерал-полковника Фердинанда Чатлоша перейшли на бік партизан. Повстанським центром стала Банська Бистриця, в околицях якої перебувало шістдесят-вісімдесят тисяч добре озброєних вояків і партизан. Вони мали важку зброю, включно із танками й літаками.
15 жовтня 1944 року залізницею німці перевезли дивізію на Словаччину для боротьби з партизанами і продовження вишколу. Дивізія відрядила бойову групу в силі скріпленого куреня під командою майора Вільднера, щоб разом з іншими німецькими частинами провести наступ на Банську Бистрицю. Вояки дивізії дуже добре справились із цим завданням і при тому здобули багато всякої зброї. Після чотирьох тижнів боротьби словацька армія склала зброю, а партизанські загони відступили у Високі і Низькі Татри.
Під час Різдвяних свят 1944 року дивізію відвідали проф. В. Кубійович і полк. А. Бізанц і повідомили, що з німецьким урядом ведуться переговори щодо створення Українського Національного Комітету на чолі з генералом Павлом Шандруком, якого німці незабаром мали визнати командувачем усіх українських військових частин, зібраних в Українській Національній Армії.
Унаслідок зимового наступу на словацько-угорському кордоні большевикам вдалося прорвати фронт і дійти аж під Банську Штявницю. Наприкінці грудня дивізія одержала наказ вислати бойову групу для ліквідації пролому. Група під проводом сотника Віттенмаєра закрила місце пролому і в січні повернулася. Слід згадати, що дивізія багато допомогла українським біженцям. При допомозі вояків і дивізійного транспорту вони евакуювали українські родини із прифронтової зони в запілля.
21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення дивізії у Штирію і Словенію. До нового місця призначення маршрут становив понад 500 кілометрів через гірські масиви. Оскільки залізничних транспортів було обмаль і вони необхідні були для постачання боєприпасів фронтовим частинам, дивізії довелося пішки марширувати зі Словаччини в Югославію. 31 січня 1945 року дивізія двома окремими маршрутами вийшла з гостинної Словаччини — марш тривав цілий місяць лютий.
Часті денні атаки літаків-винищувачів примусили дивізію просуватися ночами із Ґраца до Марибора. Із кінцем лютого дивізія увійшла у призначений район розташування. Відносини між українськими вояками і словенським населенням від самого початку були приязні.