Дії партизан в Югославії були багато сильніші, ніж у Словаччині. Більшовицькі партизани були добре озброєні і мали добрий командний склад. Амуніцію і харчі альянти постачали їм літаками.
У районі розташування дивізії діяли численні тітовські загони. Дивізія скоро прочистила територію свого постою і відсунула партизан від головних комунікаційних шляхів. Разом із запасним полком дивізія нараховувала понад 20 тисяч вишколених вояків, досвідчених у боротьбі в гористих районах.
Часто воякам дивізії доводилось долати засніжені хребти гір, ночувати в лісах. Важливим було постійно наступати, не давати противникові відпочинку та примушувати його постійно боронитися.
В середині березня 1945 року становище на східному фронті в Угорщині погіршилося. Совєтська армія прорвала фронт у двох місцях і перейшла австрійський кордон на схід від Ґраца в районі Фельдбаха. Більшовицькі танкові частини були за 40 кілометрів перед Марибором. Тому форсованим маршем дивізію перекинули на фронт в Австрію.
Українську Дивізію підпорядкували 2-ій армії і призначили до 1-го кавалерійського корпусу. 30 березня дивізія отримала наказ закрити місце прориву в районі Ґляйхенберґ і Фельдбах. У закритті пролому брали участь 29-й і 30-й полки разом із 3-ою кавалерійською дивізією і рештками танкової дивізії «Вікінґ». Дивізія здобула панівні верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберґер Коґель разом із замком Ґляйхенберґ. Ворог мав до своєї диспозиції танки і літаки. Дивізія не мала ні тих, ні тих. Обидві висоти кілька разів переходили з рук у руки. Однак фронт стабілізувався, і дивізія з успіхом обороняла призначений їй відтинок фронту.
Наприкінці квітня 1945 року до дивізії прибув ген. Павло Шандрук, щоб включити дивізію до Української Національної Армії. З ним прибули колишній губернатор Галичини Вехтер, д-р Арльт — обидва з головного правління військ СС — та ген. Михайло Крат, який мав перебрати командування дивізії від ген. Фрайтаґа. Українські вояки, що були у резерві, та представники з підрозділів, перші лінії фронту склали перед Павлом Шандруком Присягу на вірність українському народові. Тим актом вони стали частиною УНА. Присутність ген. Шандрука піднесла вояків на дусі.
Для ген. Шандрука найбільшою проблемою була справа збереження дивізії на випадок капітуляції Німеччини — щоб вона не потрапила в руки більшовиків. За його дорученням сотник д-р Любомир Макарушка виїхав у район Фелькермарта, щоб зв'язатися з альянтами. Тим часом 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала, а в 11-ій годині того ж дня дивізія дістала наказ залишити фронтову лінію і марширувати в напрямку Юденбурґа.
Більшовицькі танки і літаки атакували відступаючі частини дивізії аж до 10 травня. Своїми танками большевики загородили дорогу на Юденбурґ, так що поодиноким частинам довелося переходити через Альпи. Доки можна було їхати возами, все йшло справно. Пізніше прийшлося залишити вози і їхати верхи або йти пішки. Одначе зброї ніхто не кидав. Всі були втомлені. Час від часу треба було відганяти тітовських партизан, які намагалися роззброювати вояків дивізії. Кожний старався якнайшвидше дійти до збірного пункту, хоч були й такі, що вирішили скоріше перейти у цивільне життя.
Англійці призначили великі поля біля Тамсверґа і Шпітталю за збірні пункти. Друга частина відступаючих вояків, у якій був ген. Шандрук, пішла на північ і попала в американський полон. Після приходу до збірного пункту біля Шпиталю, з огляду на загрозу тітовських партизан, англійці залишили для самооборони по одній рушниці на кожних 10 вояків і пістолі всім старшинам. По короткому часі всіх полонених перевезли до табору, розташованого на виноградних полях поблизу Белярії в Італії. Англійці вважали вояків дивізії за військовоінтернованих, а не полонених. Вони поводилися з ними коректно і чемно. Табір був поділений на полки, курені і сотні. У таборі була дисципліна і порядок. Найбільше дошкуляли голод і спека. Часто і вночі не було полегшення, бо віяли гарячі вітри сірокко. Харч був сухий і дуже скромні порції. Давали його раз на день. Багато було таких, що з'їдали все зразу і чекали знову до наступного дня. Інші пробували щось варити на імпровізованих кухнях. Найкраще в той час стояла сотня фюзілерів, бо їм єдиним вдалося притягнути до полону свою кухню.
Ввечері по команді табір затихав і відбував спільну молитву. Англійські вояки на сторожі шанували ту хвилину і теж ставали на струнко. Багато допоміг таборові військовий капелан англійської армії, за походженням ірландець. Він придбав шатро на каплицю та уможливив відправу Служби Божої. На прохання наших отців він повідомив про наш табір нашого єпископа Івана Бучка, що перебував постійно в Римі. За дорученням владики у червні 1945 року табір відвідали о. д-р Михайло Ваврик і о. д-р Іван Біланич.
Пізніше табір часто відвідували інші отці з Рима. Вони не лише давали нам духовну і моральну підтримку, але також і матеріальну допомогу. Через отців полонені встановили зв'язки зі світом. З видатніших тогочасних отців, які відвідували табір полонених, були пізніші кардинал Мирослав Любачівський і єпископ в Австралії Іван Прашко.
Відвідували табір також небажані й непрошені гості. Ними були члени совєтської репатріаційної комісії. Протягом двох місяців вони перепитували полонених, заохочуючи вояків повертатися на батьківщину. Коли ж це не дало бажаних результатів, вони змінили свою тактику. Від англійців вони вимагали відділити старшин від стрільців, мовляв, старшини тероризують вояків і не дозволяють їм голоситися на виїзд до батьківщини, вимагали, щоб усі по черзі виходили з табору разом зі своїми речами, бо, мовляв, коли люди зголосяться повернутися, то фашисти будуть їх бити, і вони не зможуть забрати своїх речей з табору. Врешті погрожували, що вони і так переберуть табір. Під тиском деякі зголосилися.
Члени комісії швендяли по табору під охороною англійських вояків і вели свою пропаганду. Одного дня нашим воякам урвався терпець. Вранці вони стали під брамою, співали українських патріотичних пісень і не дозволили комісії ввійти до табору. Совєтська комісія повідомила англійського коменданта, що в таборі бунт. Приїхав англійський генерал. Він залишив біля брами озброєний ескорт і увійшов до табору. Вояки перед ним розступилися і віддали йому честь. Англійський генерал пройшов аж до будинку штабу. Коли повернувся до брами, сказав совєтській комісії, що в таборі жодного бунту немає.
Як результат, репатріаційній комісії вдалося перемовити 1052 вояків. Більше охочих не було. Табір уперто стояв на своїх позиціях. З кінцем серпня совєтська комісія побачила, що нікого більше не перемовить, і залишила полонених у спокої. Чисельний стан табору після відходу 1052 вояків до репатріаційного табору і 176, які зголосилися до Польського корпусу, становив 9315 осіб: 5 священиків, 288 старшин, 822 підстаршин і 8200 вояків.
Англійці не видали дивізії у руки большевиків завдяки заходам преосвященнійшого єпископа Івана Бучка, інтервенції Папи Пія XII і українських чинників з Америки і Канади, які вплинули на маршала Александра, головнокомандувача англійських військ в Італії.
У жовтні 1945 року табір перенесли на колишнє летовище біля міста Ріміні. Велику площу обвели дротами, рядами розставили шатра, і все це справляло враження малого містечка. За короткий час вояки розбудували всі потрібні влаштування, спорудили церкви й навіть власний театр. Розцвіло культурне життя. Відкрили різні школи: гімназію, середньо-технічну школу, шоферську, рільничо-городничу, ремісничу, матуральні курси й також вільний університет. Відновили свою діяльність Студентська громада, товариство «Просвіта», Об'єднання українських учителів, засновано літературно-мистецький клуб, філателістичний клуб та осередок «Пакс Романа». Зорганізовано також спортові дружини: копаного м'яча, відбиванки, легкої атлетики, боксу і т. п. Виходили газети «Український Козак», «Батьківщина», «Життя в таборі», «Оса» і журнал «Гроно». У театрі виступали хори та оркестри: мандолінований, джазовий і симфонічний. Мистецькі групи ставили драми, п'єси, комедії, імпрези, ревії і пантоміми. Приміщення театру використовували на всякі академії, доповіді, імпрези, виставки та для відзначення свят. Англійці допомагали нам своїми матеріалами і обладнанням. Рільничо-господарська школа одержала три пари коней, а шоферська — авто. Гроші на книжки, папір та інші потреби для навчання табір одержав від єпископа Бучка і від українських організацій з-за океану.