З цих же круп варили й зовсім рідкі страви — юшки або супи. У заможніших такі крупники готували на м’ясній юшці, що для біднішого селянства було недоступною розкішшю. Подібні страви були у білорусів («крупнік», «крупеня»), росіян («суп из крупы»), поляків («krupnik»), литовців («krupnikas»)[68]. До таких юшок з крупами можна віднести й куліш — одну з найбільш розповсюджених українських страв. «Крупник — кулішові брат», — говорили в народі[69]. Куліш готувати було легко і в польових, і в домашніх умовах, і в дорозі. Змите пшоно або крупу (гречану, кукурудзяну) заливали водою в такій пропорції, щоб, розварившись, утворилась консистенція рідкої сметани, затовкували або засмажували салом з цибулею, в піст — олією. Для смаку додавали 1—2 картоплини, сушену тараню або шматок м’яса. Але подібний куліш варився рідко. П. П. Чубинський розрізняв поняття «куліш» і «польова каша»[70], вважаючи, що польова каша обов’язково вариться з м’ясом або рибою. Таке твердження було помилковим, бо ні способом приготування, ні набором продуктів, ні часом і способом вживання польова каша від кулешу не відрізнялася. Їх могли готувати в домашніх і польових умовах з м’ясом і без нього. На Полтавщині (Пирятинський район) подібна страва має одночасно ці дві назви, різниці ж в приготуванні ніхто назвати не може. «Куліш називають польовою кашею, коли варять його у степу»[71], — заявляють інформатори. Рідка каша подібного типу називалася у росіян «кулеш», у поляків «kulesza», «kulasza», у румунів — «coleáșă», у чехів же просто «řidka kaše», в угорців — «köles». Таке розповсюдження однієї й тієї ж назви можна пояснити лише широким вживанням улюбленої й простої страви. Куліш переважно варився з пшона на воді або молоці (Волинське Полісся — Малинський, Житомирський. Новоград-Волинський та інші райони)[72], подекуди з гречаної крупи, змішаної з гороховою мукою[73]. На Поділлі пшоно іноді заміняли кукурудзяною крупою[74]. Варили куліш і на сколотинах, тоді він мав назву «сколотчиний куліш», і на сироватці — «сироватчаний куліш»[75]. Часто від недостатку продуктів біднішим селянам доводилося варити рідкий куліш, в якому «крупина за крупиною ганяється з дубиною»[76]. Сумні приказки говорили про злидні, бідність і нестатки: «Після кулешу ногами не поколишу»[77].
Третій вид каш з дрібно товчених або молотих зерен був також широко розповсюджений на території України у ХІХ — на початку XX ст. До таких можна віднести вівсяне толокно, а також кашоподібні мучні страви: кисіль, лемішки, мамалигу тощо. Вівсяна каша (толокно) готувалася таким чином: овес недовго варили в горщику, потім висушували в печі і товкли у домашній ступі доти, поки від зерен не відставала луска, а зерно не перетворювалось на дрібну крупу. Каша з приготовленого таким чином вівса була характерна не лише для українців. Варили її й білоруси[78], дуже поширена вона була у росіян[79], відома ця страва у Литві[80], Польщі, у більшості народів угро-фінської групи[81]. Л. А. Молчанова, спираючись на фінський термін «talkkuna», вважає, що така страва з’явилась у слов’ян під фінно-угорським впливом, підкріплює свою думку твердженням, що толокно широко відоме білорусам та росіянам і менш розповсюджене в українців[82]. З «Повести временных лет», «Русской правды» та археологічних досліджень дізнаємося, що саме овес був одним з головних продуктів харчування на всій території Русі в домонгольський період[83]. К. Мошинський припускав, що толокно в давнину мало величезну територію розповсюдження, охоплюючи весь слов’янський світ аж до Уралу і поширюючись в Східній Азії, і лише з часом у зв’язку зі складністю приготування вийшло з широкого ужитку[84]. Слід, мабуть, погодитися з В. Мілюсом, який вважає, що таке поширення спільних явищ народної культури можна пояснити і культурними запозиченнями, і певною етнічною спільністю[85].
73
79
Собрание местных этнографических описаний России.— Этнографический сборник, вып. 1. Спб., 1853, с. 78, 138, 211.
85