На це свашка в тон мала відказати:
Як шишки, так і голубки й качечки відігравали роль подарунка від молодих. Тут, очевидно, знову вступає в силу закон «дарунок — віддарунок». Адже символічне печиво, яке могло уособлювати в собі прагнення багатства, щедрості, не лишалося неприйнятим і невіддяченим. Йдучи на весілля, кожен брав з собою хлібину і подарунок або гроші.
Крім короваю й шишок пекли ще «лежні», «калачі», «дивені». Останні були поширені на півдні України (Херсонська, Катеринославська, частково Полтавська губ.). У деяких місцях (Пирятинський, Лубенський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Єлисаветградський, Олександрійський пов. тощо) випікали лише лежні, в інших же (Новомосковський, Катеринославський, Звенигородський, Уманський пов., Поділля й Волинь) виготовляли калачі двох форм: заплетені з трьох смужок коровайного тіста або круглі з діркою посередині. Останні готували в такий спосіб: дві товсті смуги тіста перевивали одна з одною (як на мотузку) і краї з’єднували, утворюючи коло. Потім калач підперізували і мастили зверху яйцем. Лежень же завжди мав овальну форму, робили його з цілого шматка тіста (0,5 метра завдовжки), іноді прикрашали шишками або лишали гладким. Як лежень, так і калач служили для обдаровування найближчих родичів, які на цей дар повинні були класти подарунки. Спільність їх функцій підтверджується ще й тим фактом, що на Київщині майже в усіх районах подібний весільний хліб, заплетений косою, має дві назви: «лежень» або «калач». На Лівобережній Україні родичам дарували дивня. У Таврії дивень мав досить різноманітні форми: здебільшого це були очеретинки, обплетені тістом і запечені у печі. Назви його були численні: «дивень», «терня», «теренки», «сосонка». Ці своєрідні гілочки під час весілля або стояли у макітрі, або їх затикали у спеціально спечену хлібину. На південному Правобережжі зафіксовано ще й другу його назву — «калач». Він обов’язково був з діркою посередині (як бублик), крізь яку молода дивилася на молодого, що входив до неї в хату. Дружки при цьому співали:
Деякі дослідники вважають, що саме від слова «дивитися» й походить назва «дивень», «дивин»[43].
На північній території України лежень, калач мав назву «верч». Випікали його з плетеного тіста, рідко прикрашали зверху.
Однією з форм обрядового весільного хліба було так зване «барило», поширене на Правобережному Подніпров’ї, а подекуди й на Лівобережній Україні (с. Вільхувата Кобеляцького пов.)[44]. Барило (як і борону) випікали для батька або для хрещених батьків, в останньому випадку воно було необхідним елементом обряду «даровизни». Барило мало такий вигляд: овальний шматок тіста зверху перекладали смужками, гладенькими й різаними гребінкою через одну, потім підперізували.
Утилітарне значення багатьох обрядових елементів і атрибутів згодом стиралося, а часом і зовсім переосмислювалося. Ослаблення господарчої і посилення символічної функції хліба в обряді можна прослідкувати на такому прикладі. Для рідних і близьких в ряді районів виготовляли обрядовий хліб спеціального призначення. На Правобережному Подніпров’ї у молодого випікали для матері молодої хлібні «гребінь», «праник», «чоботи». Дарували їх «на хазяйство», «щоб прядиво не переводилось», «щоб збивала полотно». В українському традиційному весіллі існував звичай обдаровування зятем тещі парою чобіт «за дочку». В Катеринославському, Верхньодніпровському, Єлисаветградському повітах цей звичай трансформувався у дарування «чобіт» з тіста, тобто весільного печива, що виготовлялося в хаті у молодого. У Черкаському, Канівському повітах молодий дарував тещі шишку під назвою «чоботи». Коли мати одержувала цю шишку, весіляни співали: