Цікаво, що обсипання молодих горіхами було традиційним ще у древній Греції та Римі[51]. Ці «магічні» властивості горіха були певною мірою перенесені й на «горішки з тіста». Р. Данківська висунула припущення, що звичай випікати горішки з тіста вдавнину виник саме восени, коли достигала ліщина, на знак пошани до цього явища. Таке випікання, на її думку, могло мати магічне значення для збільшення врожаю горіхів[52], які в лісостеповій частині були додатком до основної їжі. Слушним є зауваження, що пізніше цей обряд вже узагальнював надії не лише на горіховий, а й на весь землеробський урожай.
Крім горішків весільні куховарки пекли також бублики, медові пряники та інше для роздавання дітям.
На Поліссі й у східних районах України існував звичай ще при змовинах сватам обмінюватися хлібом. При зустрічі в хаті молодого батьки сідали за стіл, поклавши поперед себе «боханці». Обидві свахи, підвівшись і вклонившись одна одній, приказували: «Хай наші діти будуть красиві да щасливі, як оце, свашко, наші боханці повдавались красиві та високі» (с. Волинка Сосницького пов. Чернігівської губ.)[53]. Таке гуляння старих називалося «меняннє». Обмін цей був лише формою, яка втілювала більш глибокий зміст: обмін дітьми. Кожна зі свах ставала матір’ю не лише своєї дитини, а й її обранця.
Весільний стіл був досить різноманітний. Варили борщ з м’ясом, рідше капусту (капусняк). Ці страви не були обрядовими, що й викликало подібні жартівливі примовки:
На півночі України ще з часів Древньої Русі[55] зберігся звичай варити на весілля кашу (с. Землянка Глухівського пов.[56], с. Кам’яна, Обсіч, Єльно Овруцького пов.)[57].
В кінці XIX — на початку XX ст. на Поділлі необхідною приналежністю весільного столу були голубці з круп (гречаних, пшоняних, ячних), загорнутих у капустяне листя. Однак обрядового значення ці круп’яні страви вже не мали. У росіян же особливе місце у шлюбній церемонії займало годування молодих кашею, звідки й весь весільний обряд в давнину називали «кашею»[58]. Символічне призначення весільної каші також найвірогідніше зводилось до продовження роду.
У деяких районах Карпат на весіллі обов’язковим було смаження двох курячих яєць для молодих. Під піл у коморі, де лишали молодих у першу ніч, пускали курку, яку потім, обвиту червоною стрічкою, разом з гільцем несли по селу (Полісся). На другий і третій день весілля гості ходили по дворах, «крали» курей, несли їх до молодого, щоб продовжувати гуляти. У багатьох районах Полтавщини, Черкащини, Чернігівщини ще й досі зберігся звичай на весілля обов’язково варити локшину з курятиною. На Волині як обрядове печиво виготовляли так звані «тарарушки» — пташки з тіста, яких вбирали у пір’я після випікання. У півня-тарарушки — довше пір’я, курка ж була перев’язана червоною стрічкою. На другий день весілля, після «перезви», сватам давали цих «курей». Свати вкладали їх під пахви і продовжували танцювати[59]. На думку В. Кравченка, ці обрядові кури-тарарушки являли собою символ «множитись» як для молодих, так і для їх господарства. В. І. Чичеров знаходить певний зв’язок між весільними обрядами й гуляннями на Кузьму-Дем’яна, яких в народі вважали покровителями весілля, називаючи «курячими богами»[60], оскільки на «кузьминки» дівчина-наречена обов’язково готувала курячу локшину. В. І. Чичеров пов’язує присвячення курей Кузьмі-Дем’яну з тлумаченням у аграрних і сімейних обрядах яєць і курей як символів продовження роду. На його думку, таке побутове осмислення Кузьми-Дем’яна переконливо свідчить про зв’язок цих образів з дохристиянськими віруваннями[61].
Очевидно, каша, кури, яйця, «горішки» й «качечки», а пізніше й хліб були символами одного характеру — продовження роду. Подібні страви поступово втрачали своє магічне тлумачення в народі, їх первісна функція поступилася місцем невмотивованій традиції, якої, проте, в народі дотримувалися досить ретельно.
Роль їжі в святах та обрядах календарного циклу
У святах та звичаях зимового циклу дореволюційного періоду на Україні особливо тісно переплелися древні дохристиянські елементи з церковними. Три кульмінаційні зимові свята (різдво, Новий рік, хрещення) починаються саме церковним святом, яке збігається з грудневим сонцестоянням і містить в собі багато стародавніх, чисто народних традицій, пов’язаних з уславленням відновлюваної сили сонця і його благодатного впливу на землю[62].
58
60