З мистецького погляду писанка вражає витонченістю розпису на маленькій площині; довершеністю і багатством композиційних варіантів й орнаментальних елементів та мотивів. Захоплюють ці мініатюри і своєю динамічністю (24, 453), оскільки іноді потребують особливого сприйняття – оберту на 90°, 180°, а то й на 360°; часом такий рух буває ще складнішим, і ти оком біжиш за безконечником, як за філософією життя – без початку і кінця, – усвідомлюючи, що десь тут, в яйці, криється загадка життя та смерті. Окрім ритму ліній, писанка – це ритмоколір, що своєю чистою колористикою нагадує символічні слово-кольори замовлянь або останній малярський авангард. До того ж художня форма – «ритмічна організація, орнаментальність, стилізація, узгодження з формою предмету» – невіддільна у ній від знакового змісту (20, 13-14). Унікальною є і воскова техніка, в Південній Індії її використовують для орнаментування тканин, так званий гарячий батік.
Звичайно, орнамент заслуговує окремого слова. Деякі його ідеї – зображення дощу, зерна – нагадують форми примітивного мистецтва наскельних малюнків. Особливістю візерунку є те, що він не показує (не зображає речі такими, якими вони є), а розповідає (передає загальну ідею), наближаючись цим до піктографічного письма. Орнамент української писанки загалом перегукується з орнаментом посуду Трипільської культури, а це 3500-1700 років до Р. X. Вчені знаходять перегуки і з орнаментом вишивки та килимів, настінного розпису, кераміки (24, 451), різьби по дереву, що й цілком зрозуміло, адже декоративні взори – це суть традиційні обереги, якими позначалося все довкола – тканину, стіни, дерево, посуд.
Натомість В. Щербаківський вважає, що «писанкова орнаментація має свій вироблений цілком певний стиль, яким вона різко відріжняється від орнаментальних стилів на інших предметах побуту, зв’язаних з іншими матеріалами і поверхнями. Порушення стиля завжди характеризується дуже слабким рисунком, відсутністю композиції, неясністю замислу і браком символів, так що завжди можна в сих випадках констатувати перерву традицій» (29, 7). На жаль, ми можемо лише підтвердити цю думку про сьогочасні писанки, висловлену ще у 1925 році: їх кількість, характер свідчать про занепад традиції писання писанок в Україні в останні 50 років.
Писанки різних регіонів України мають свої характерні особливості, що загалом відповідає поширенню взорів у вишивці: «у північній смузі писанки одзначаються бідністю обарвлення (червона барва на білій) та геометричним візерунком; у середній смузі – візерунок переважно рослинний та яскравіший; а в південній смузі писанки відзначаються видатною поліхромією та ріжноманітністю малюнка» (3, 190). Водночас писанкова орнаментація спільна для усієї України, до того ж на всіх етнічних українських землях дуже багато однотипних писанок. Кожна писанка мала свою назву і своє призначення, про це ми скажемо далі.
Окрім українців, писання писанок поширене і серед поляків, румун, словаків, а також литовців. Дуже схожі на українські писанки мають лужицькі серби, які живуть на території Німеччини.
У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки, якщо і розмальовують яйця, то дуже просто. В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним із культурних символів України. То ж не дивно, що в Канаді українські емігранти поставили їй пам’ятник.
Зразки писанок, які були колись чи зберігаються тепер у наших музеях, приватних збірках, які зафіксовані у мистецьких альбомах, – все це наслідок збирацької праці етнографів другої половини ХІХ-XX ст. Цим людямми великою мірою завдячуємо тим, що маємо можливість сьогодні насолоджуватися красою писанки. Одним із перших, хто зацікавився нею, був український антрополог Хведір Вовк, який у 1874 році на ІІІ-му Археологічному конгресі в Києві звернув у своїй доповіді увагу на важливе значення писанкових взорів при вивченні українського орнаменту. Майже тоді ж, подорожуючи зі своїм чоловіком по Волині, збирала зразки вишивок, тканин, писанок Олена Пчілка. Наслідком цього було видання у 1876 р. книжки під назвою «Український народний орнамент», яка містить 23 кольорові замальовки писанок з Новоград-Волинського повіту. У 1878 році вийшла друком книга Пелагеї Литвинової «Южно-Русский орнамент»; у ній на двох кольорових таблицях є зображення 24 писанок із Глухівського повіту Чернігівської губернії. Саме у цій книжці вперше було описано воскову техніку писання писанок. Одним з найбільших видань про писанки того часу був альбом Сергія Кульжинського, зроблений на основі збірки приватного музею Катерини Скаржинської в Лубнах; він вийшов у світ в 1889 р. під назвою «Опис колекції народних писанок». У цьому альбомі було подано зразки 2 219 писанок, з яких 400 – у кольорі. Кожна з них мала порядковий номер, а якщо було відомо, то й місце походження, рік, назву та автора. Планувався випуск другого тому цієї книжки, але з невідомих причин він не вийшов.