Першим українським дослідником писанки був проф. М. Сумцов, який у 1881 році видав окремою книжкою свою розвідку «Писанки». Пізніше працю Сумцова поглибили В. Щербаківський та С. Таранущенко.
Одночасно у Західній Україні (80-і роки XІX ст.) писанка була широко представлена у фольклорно-етнографічній праці про Покуття поляка Оскара Кольберга. Широку дослідницьку діяльність провів, видавши у 1898 році монографію «Писанки в Галіції», Ф. Крчек, чех за походженням. Писанки почали збирати і вивчати такі етнографи, як В. Шухевич («Гуцульщина», 1904), М. Кордуба («Писанки на Галицькій Волині», 1899), М. Скорик («Бойківськіписанки», 1933), І. Ґурґула («Писанки Східної Галичини і Буковини у збірці Національного музею у Львові», 1929) та інші. Ці та інші подвижники зібрали або замалювали у різних місцевостях України тисячі зразків писанок.
Опис багатьох традицій і обрядів, пов’язаних зокрема зі святкуванням Великодня в Україні і тією роллю, яку відігравала у цих святкуваннях писанка, видали вже у середині XX ст. за кордоном С. Килимник і О. Воропай.
У радянський період цей вид прикладного мистецтва було піддано в Україні тотальному знищенню, адже писанка була пов’язана з релігійними обрядами, й атеїстична влада намагалася повністю вилучити її з народного життя. Отже, поступово вона перетворювалася в релікт. Це самобутнє українське явище не тільки не досліджували – на Україні його ніби й не існувало: повна мовчанка. Про які книжки та виставки могло йтися? Лише поодинокі жінки в селах, які ще зберігали народні традиції і рукомесла, продовжували писати їх на Великдень. За весь час радянської влади в Україні вийшла лише одна книжка про писанку Ераста Беняшівського – в 1968 році, під час хрущовської відлиги, але її тираж був мізерний і вона швидко стала книжковим раритетом.
Багато з давніх збірок і замальовок загинуло під час воєн, свідомо було знищено українофобами або вивезено за кордон.
За десятиліття незалежності писанкарство ожило, хоча про його розвійгоді говорити, як і про народні ремесла загалом. Але про писанку стали писати, вчити цього ремесла дітей, для цього навіть було розроблено учбово-методичний посібник (О. Білоус, З. Сташук Школа писанкарства, 1999). На хвилі відродження відбувся Міжнародний з’їзд писанкарів (1992), який виокреслив можливі аспекти наукових досліджень цього феномену.
У час, коли традиція писання писанок в Україні була майже повністю знищена, про неї не забули в Канаді і США, де українські емігранти популяризували цей вид народного мистецтва. Було видано декілька фотоальбомів з писанками, у 1958 р. вийшли у світ поштові марки, зі зразками традиційних писанок, які поширювалися через «Пласт». Один з найкращих альбомів видав у 1994 р. в США Зенон Елиїв – «Двадцять кіп писанок», в який увійшло 1 200 зразків, серед них 80 відсотків автентичних писанок. Автор проробив величезну роботу, шукаючи писанки для цього видання по музеях та приватних збірках. Варто згадати й архітектора В. Січинського, який під час війни видав у Ляйпциґу альбом «Українське ужиткове мистецтво» з 88 зразками писанок Сьогодні великі збірки писанок зберігаються в музеях Вашингтона, Лондона, Санкт-Петербурга. Багато їх і в запасниках наших музеїв та приватних збірках. Вони чекають на своїх дослідників.
Народні звичаї
Невідомо, звідки прийшов до нас звичай фарбувати яйця і весь пов’язаний із цим міфологічно-обрядовий зміст. Про цей звичай згадують у своїх записах ще Ювеналій, Овідій та Пліній. Римляни використовували їх у своїх ритуальних іграх й обрядах, вважаючи атрибутом творця всієї природи, вседіющого і все у собі вміщающого. В Європу він потрапив, напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував звичай на новий рік класти на стіл варені фарбовані яйця і дарувати їх своїм благодійникам. Корнелій Брюн, який в 1704 р. був у Персії, згадує про те, що перси вітали одне одного з новим роком фарбованими яйцями. Особливо цікавим є перський космогонічний міф (вважають, що іранського походження), за яким спочатку, крім божества, не було нічого, нарешті народилося яйце, яке покрила своїми чорними крилами ніч, а заопікувався ним старший син Творця – любов. Коли яйце дозріло, то з нього виник всесвіт(див. 4, кн. І, 393).