В Україні писанка й дотепер функціонує у християнсько-обрядовому дійстві. Красні яйця пишуть переважно під час Великого посту. Але в різних регіонах України це робилося по-різному, залежно від місцевих традицій. їх могли писати протягом усього Великого посту або тільки в останній його тиждень, особливо в Чистий четвер. Як виняток, у деяких селах Західної України писанки починали писати на сам Великдень після обіду. Закінчували писати також по-різному. Переважно це було у Страсну суботу, але, наприклад, на Львівщині писали і після Великодня, аж до Провідної неділі, а в деяких селах – і до Зелених свят.
У давнину писанкам приписували магічну силу. Боячись злого ока, від якого вони могли б втратити цю силу, їх не писали гуртом. Тому кожна жінка писала писанки сама і, як правило, ввечері, щоб до хати не зайшов ніхто чужий і не наврочив.
У різних регіонах існували різні традиції: десь писанки писали лише дівчата, десь тільки матері, а діти й дівчата спостерігали та вчилися. Вже ближче до наших часів у деяких місцевостях з цією метою збиралися саме дівчата.
Оскільки у давнину в Україні писання писанок було огорнене особливою святістю, подібно до релігійного обряду, жінки та дівчата готувалися до цього наперед. Вони мали вгамувати свої думки, заспокоїтися, не тримати зла на когось, не гніватися тощо… Нечисті помисли, гнів, сварка – все це могло вплинути на писанку, і вона не вдавалася. І справді, для того, щоб писанка вдалася, потрібно бути дуже спокійним, урівноваженим, зосередженим, мати добрий настрій, бо інакше обов’язково щось забудеш замалювати і все зіпсуєш. Погані думки під час писання могли принести нещастя тій людині, якій вона була пізніше подарована. При писанні обов’язково щось приговорювалося, і то до кожного взору писанки щось своє, або наспівувалися веснянки чи гаївки. Ці приговорювання не були зафіксовані етнографами, і в наш час цього ніхто не робить. Уже в кінці XІX століття перед початком роботи жінки говорили «Поможи Боже».
У XІX столітті дослідники зафіксували факти малювання писанок на замовлення. Жінок, які добре володіли цим ремеслом, називали писарками, писанчарками, писанкарками. Плату за свою роботу вони, як правило, брали яйцями, продуктами або грішми. Цікаво, що писанкарки з Гуцульщини перед Великодніми святами навіть носили продавати свої писанки на ярмарки в Угорщину.
Для писанок брали яйця курей, журавлів, гусей, качок, а також диких голубів. Пізніше почали брати тільки яйця курей, до того ж це мали бути яйця від курей первісток – тих, що несуться перший рік. У разі, коли в господарстві не було півня, яйця господині вимінювали – вони мали бути обов’язково запліднені. У наш час найчастіше використовують яйця курей, рідше гусей і качок. На свята в кожній родині виготовляли різну кількість писанок і крашанок. Це залежало від заможності родини, а також від того, чи були в родині дівчата – що більше було дівчат, то більше писалося писанок. Виготовляли від 12 до 60 писанок, а деколи й більше, і стільки ж крашанок. Крашанки в деяких місцевостях називалися ще «сливками» (і їх відповідно не малювали, а «сливили»), а в деяких регіонах – ще й «галунками», оскільки до природних барвників додавали галун (алюмокалієві квасці), для того, щоб фарби краще замальовували шкаралупку яйця. Крашанки найчастіше робили червоного кольору, але були й інших кольорів – жовті, зелені, вишневі.
Фарби для писанок отримували з природної сировини. Горщики, в яких готували фарби, повинні були бути новими або призначеними тільки для цього (використовували один раз на рік).
Воду для заварювання фарб старалися брати м’яку – дощову або, як на Гуцульщині, з потоку, тому що у звичайній колодязній воді був високий вміст заліза та інших солей і фарби гірше зафарбовували яйце. До звичайної води в деяких місцевостях додавали трохи свяченої йорданської, а до фарб іноді, для покращення фарбування, – сирий жовток, або покривали ним поверхню яйця.
Для писання брали тільки чистий бджолиний віск Деколи до нього додавали трохи сажі, щоб краще було видно нанесений рисунок, оскільки розтоплений віск є прозорий і його не завжди добре видно на яйці. Віск розтоплювався в черепку, який ставили на вигорнуте з печі вугілля. Існувало також повір’я, що писанку треба писати за допомогою «живого вогню»: «У давнину для писання писанок треба було здобути живий вогонь, що вважалося найвищим чаром, «брався безпосередньо від життєдайного сонця», б сонце свою велику силу передавало деревині, яка росла під сонцем же. Лише при цьому вогні, живому, можна було писати писанки» (11, 204). В розтоплений віск опускали писачки, які поступово заповнювалися ним, або клали невеликі кусочки твердого воску в писачок і нагрівали на полум’ї свічки чи гасової лампи. Писачок – спеціальний інструмент для писання по яйці розтопленим воском. Він складається з металевої (мідної, латунної) трубочки, яка прикріплюється до дерев’яного держачка. У різних регіонах України його називають по-різному: писачок, писальце, кистка, пищок, мигулка, дєдик.